Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Звичайно, ні я, ні тим паче Солоний — ослячої впертості в кожного з нас по зав'язку — на віск не схожі. Ну, та дракон так вважає, а нам від цього ні холодно, ні жарко.

Давно мандруємо ми з острова на острів. Це вже третій, на який перебралися. Зветься він Матіа — до речі, так само, як і тутешня стеблиста трава, з якої остров'яни плетуть собі кошики.

Після нелегкої мандрівки через протоку пліт хвилею прибило в невеличку бухту на східному березі Матіа.

Ми поставили його на прикол, а самі подалися в глиб острова.

Треба сказати, що людей з цього суходолу мої товариші вже бачили — ті якось припливали до Акулячого острова. Отже, тепер ми з ними маємо стрітись.

Якою буде зустріч і, взагалі, що на нас чекає, — ніхто не зна.

— Не один мореплавець, — сказав Мотовило, — загинув від руки остров'ян. Он і Джеймса Кука вбили канаки — мешканці Гавайських островів.

— Бо зухвалий англієць жорстоко з ними поводився, — відповів Адам Варфоломійович. — Грабував тамтешні поселення, оскверняв храми, навіть захопив кілька бранців. От йому й віддячили довбнею по голові! Чогось же наших, вітчизняних мореплавців, які майже в один час із Куком відвідали Полінезію, ніхто й пальцем не зачепив. Навпаки, і Крузенштерну, і Лисянському, й Лазареву полінезійці за їхню доброту та людяність лише дякували. І пам'ять про них не згасла й дотепер. Чимало земель в Океанії назвали ті славетні першовідкривачі іменами росіян. Є такі суходоли в Полінезії. Навіть десь поряд із Туамако, — додав Адам Варфоломійович.

Звичайно, ми не першовідкривачі — хтось із європейців на цьому острові вже бував! І не варті того, щоб нашим іменем називали архіпелаги (не мріємо про це, а може, хто й думає, та не зізнається). Ми хочемо зустрітися з остров'янами, попросити їх, щоб вони перевезли нас на захід Туамако, де перебуває група наших дослідників, що висадились там водночас із нами. Бо корабля нашого чогось немає, — чи не трапилось лихо? — і ми залишились напризволяще: адже «Буревісник» мав повернутися і забрати нас звідси ще тиждень тому.

… Затока з плотом — десь за частоколом пальм. Крізь густі нетрі пробирались ми до західного узбережжя Матіа, де мало бути тубільне поселення.

Цей острів дещо не схожий на попередні — Акулячий чи Кілі-Кілі. Ну, по-перше, він гористіший — може, тому полінезійці на ньому й оселились: він рятує їх од тропічних ураганів. По-друге, кокосових пальм значно рясніше — цілі плантації, одна більша одної, хоч, правда, буря накоїла лиха й тут — подекуди дерева були потрощені теж. І останнє, на що ми звернули увагу, — в кількох місцях серед гущавини трапилися викопані і викладені кам'яними брилами з боків криниці, в яких була прісна, трохи солонувата вода.

Криниці, як ми зрозуміли, наповнюються під час злив. І навіть тоді, коли настає засушлива пора і дошкуляє спека, вони не висихають: вода, просочившись крізь м'який, горішній грунт, зберігається внизу, у вапнякових порожнинах. Ну, а де вода, там і життя, — особливо на таких відлюдних атолах, як Туамако.

Забачивши криниці, ми кинулися до них, пожадливо заходились пити. А втамувавши спрагу, вирушили далі.

Спочатку стежки не було. Всюди переплетена між собою гущавина. Схожі на верби, але з гострим, як осока, листям пандануси; лапата папороть, приземкуваті деревця, якась висохла трава.

— То — опунція, — показав на порослі по узбережжю кущисті стебла Адам Варфоломійович. — Вона належить до родини кактусових, батьківщина її — Південна Америка. Та, як бачите, якимось чином переселилася й сюди. Колючки її небезпечні — легко можна поранитись.

Але пізно Паганель нас попередив — Солоний уже наступив на траву, глибоко проколов ногу.

За густоліссям та болотистими озерцями очам відкрилась широка галява, до якої з обох боків підступав тінистий кокосовий гай.

Пальми росли рідко, на кількаметровій відстані одна від одної. На кожній — внизу зарубки. «Хінемоа, Техура, Мата, Амалані, Туа», — прочитали ми і пізніше довідались, що кожній пальмі дається, власне, жіноче ім'я… Траплялися й понівечені, зламані бурею дерева, — звичайно, їх було не стільки, як на Кілі-Кілі.

У просвітах між стовбурами синіло плесо лагуни, видно було сліпучо-білу смугу коралового узбережжя. Під пальмами тулились невеличкі хижки.

Стежкою, що зміїлася серед трави, пішли ми до того висілка. Зустріч з полінезійцями відбулась кумедно.

Під час перебування на Акулячому острові наша трійця — Журавка, Солоний та Наташа — почула від тубільців і запам'ятала кілька фраз.

— Коли полінезійці підпливли до острова, вони — пам'ятаєш, Наталко? — крикнули: «Кіо рана кой!» — сказав Журавка.

— Щось не пригадую, — відповіла дівчина. — А ось це запам'ятала…

І вона назвала кілька почутих тоді слів: акарі, вака, ойї.

— Ти, Журавко, все переплутав, — заперечив Солоний. — Ті слова, що ти наводиш, тубільці говорили, коли відчалювали од Акулячого. А спершу вони вигукнули: «Ов мей мо пуака іоу!» Ото і є їхнє вітання. Пам'ять мене ще ніколи не підводила, — закінчив він.

Так ми й вирішили: підійдемо до хижок і, угледівши остров'ян, привітаємося по-полінезійськи, як і наполягав Солоний.

З тильного боку висілка, за невисоким підліском — там, де ми зупинились, росли, густо всіяні багряним дрібноквіттям, присадкуваті деревця. Крізь їх живопліт добре видно було широку, звідусюди оточену хижками галяву, все, що діялось там.

Був полудень. Сонце світило прямовисно, стояло над головою, дерева майже не відкидали тіней. Поселення ніби вимерло, — жодної живої душі. Лише біля довгої, мов сарай, хижі ліниво вештався зморений спекою собака; сокорили кури та хрюкало, розлігшись на траві, худе, впалобоке порося.

Хижки — незвичні, якісь казкові. Довкруг стовбури, на них тримається критий пальмовим листям дах. Замість стін — широкі, що зараз були наполовину опущені, циновки. Ні вікон, ні дверей.

Ось із однієї повагом вийшла жінка. На