Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— Пардон, мадам!

Дівчина зміряла мене з ніг до голови насмішкуватим поглядом — хтозна, чи зрозуміла вона мою французьку мову! — а потім, простягнувши руку, повела до води.

Сонце от-от мало сісти. Огненний відблиск упав на плесо. Дрібні брижі тремтіли, переливались: то блакитні, то ніби золоті.

Ми ходили з Туа вздовж берега, визбируючи викинуті прибоєм черепашки.

Що воно за краса, ці витвори океану! Пласкі й видовжені, золотисті, коричнюваті — одна краща за одну. І кожна, без винятку, співуча. Притулиш до вуха — вчувається плескіт хвиль, голос вітру, зітхання океану.

— Пауа! — радісно вигукувала Туа і, нагнувшись, брала на піску невеличку перламутрову стулку: з таких у неї, помітив я, виготовлено намисто.

Ну й гострозоре ж дівчисько! Поки я віднайшов дві-три черепашки, Туа вже мала їх повну жменю. Простягнула: бери, мовляв. Я відмовився. Та, помітивши, що вона ображається, взяв дарунок. Дівчина зраділа, почала збирати ще і ще. Вона заспівала, тихо-тихо, ніби шепіт пальмового віття, коли серед нього заплутається вітер. Я не розумів слів, не знав, про що пісня, та відчував, що вона — прекрасна.

«Туа, Туа!» — до себе говорив я. Русалка знадлива, що перешіптується з хвилями.

Ці довгі, як пасма морської трави, коси; густа, гаряча засмага, глибокі, зоряні очі. Вся вона ніби зіткана з сонячного прядива, виколисана хвилями й вітром. І в голосі її вчувається поклик океанського простору, квиління чайки, рокіт прибою.

Мені здається, я ще ніколи так гостро й сильно не відчував краси моря, його всевладності й манливості. І коли це почуття мене заполонило, воно ще більше підсилило, вихопивши з глибин мого серця примовкле, але незгасне… Рідні поля, стежки мої росянисті, я так скучив за вами і ніколи, ніде, навіть у помислах, ні на хвилину не забував про вас!

Тоді-то й народилися оці віршовані рядки:

Тропічні гаї приколисує вітер, Мов ненька свою колисає дитину, І шепчуть мрійливо щось пальмові віти, А тільки не так, як тополя край тину. Оманливо горнуться хвилі до серця, І море оманою зве буйновирне, Та серце, долаючи відстані, рветься, Тобі, Батьківщино, і віддане, й вірне!

Поки ми з Туа ходили берегом, вождь розповідав — нам Адам Варфоломійович потім переповів його легенду. Та перш ніж її занотувати у своєму зшиткові, я хочу розповісти про все по порядку, в тій послідовності, як воно відбулося…

Ми з Туа вже збиралися залишити мис, куди забрели в пошуках черепашок, як раптом над берегом пролунав сигнал.

— Авуту! — закричали полінезійці.

Тієї ж миті дівчина схопила мене за руку; хвилюючись, почала щось говорити, показувати на хижку, і ми побігли від лагуни.

Не встигли ми наблизитись до гурту — остров'ян та моїх друзів, які сиділи, підібгавши ноги, на панданових циновках, — коли це з хижки під пальмами вибігли полінезійці. Вони вишикувались у два ряди і неквапно, повагом підійшли до ями. Вождь підвівся теж.

— Його величність Теарікі, — сказав Адам Варфоломійович, — запрошує всіх до лово, тобто — до ями.

Нічого не залишалось, як скоритися волі вождя.

Ось вона, та вирва, зблизька! В лице, як і раніше, пашить вогнем. Кимось кинута на каміння пальмова віть, підсихаючи, мов спрут, судомиться, здається, навіть повзе. Потім з-під неї звиваються змійки голубуватого диму, і вона спалахує, згорає дотла.

Чого тубільці зупинилися перед цим згаслим вогнищем, на якому лежать розпечені до червоного каменюки; і взагалі, що вони збираються робити?

— Вождь говорить, — повідомив Паганель, — зараз його люди на знак поваги до нас босоніж танцюватимуть у ямі.

— На розпеченому камінні? — здивувались ми.

— Мабуть, що так… — невпевнено відповів Адам Варфоломійович.

«Ну й номер!» — подумав я. Як у тій казці: спочатку нагодували, насмішили, а потім ще й настрашили. Чи не забагато на перший раз?

Чоловік десять кремезних, високих полінезійців, про яких Теарікі нині говорив, що вони збираються танцювати, стояли край ями. На них були довгі, різноколірні натільні пов'язки, на шиї вінки («Віві», — пошепки мовила й показала на них пальцем Туа); голову увінчували квіти, точніше — плетена з багряного та білого різноквіття корона.

Сонце кинуло прощальний сніп огнистого проміння на воду, на кокосові гаї й» на цих дивних танцюристів, тіло яких лиснилось, виблискувало черлено.

Від однієї лиш думки, що люди зараз зайдуть у спечну яму, ставало моторошно. І полінезійці не загаялись. Почувши, цього разу сказане вождем, «авуту!», один із танцюристів, що стояв першим над вирвою, присів, обіперся рукою на край ями і скочив униз. Мені здалося, ніби до моїх підошов хтось дотикнувся розпеченим залізом — так я переживав за того полінезійця. А йому хоч би що! Він спокійно, неначе це було не розжарене каміння, а звичайнісінька стежка, заходився кружеляти, переступаючи з ноги на ногу.

— Боляче ж, до кісток спалить підошви! — вирвалось розпачливе в Наталки.

— Помовчала б! — знервовано відповів я, не менш, ніж вона, схвильований цим лицедійством.

Слідом за першим танцюристом у яму спустилася й решта, так само, як і він, обходячи каміння по колу.

Я стояв біля самого краю. Мені було видно, як спідниці, чи то ба — натільні пов'язки, торкнувшись каміння ворсистою торочкою, почали тліти. А підошви витримували!

Може, до них приклеєно якийсь захисний матеріал — устілки? Так ні ж: заходячи в яму, кожен танцюрист піднімав ноги, показував, що підошви як