Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
От вам, шановні, й екзотика! Навіть Теарікі, який вважається вождем, — гне спину на білих, а сам злидарює.
Як могли, допомагали ми полінезійцям. І вони гідно оцінили наше старання: кожен запрошував у гості, пригощав, хто чим міг. Помітивши, що нас цікавлять черепашки, приносили їх, повертаючись із риболовлі.
З першого дня, за наказом вождя, нас поселили в хижці для гостей. Лише Наташа жила у своєї подружки Туа.
Ми спали на долівці покотом. Стінні циновки на ніч опускали, і дощ, линувши вдосвіта, дрібно й настирливо барабанив, ніби просився до гурту, — але підлоги не запліскував.
Збігали дні, плинули невпинно, та «Буревісник» не з'являвся. Шхуна не приходила теж, дарма що копра вже підмокла і починала псуватись.
— Перекажіть ще раз, Адаме Варфоломійовичу, наше прохання вождю, — мовив боцман. — Спитайте, якщо можливо, нехай переправить на західні острови, до решти наших людей.
— Я вже говорив з ним, — відповів природознавець. — Теарікі погодився перевезти, але не раніше, ніж через тиждень, коли почнеться сезон збору перлівниць і нирців треба буде відвозити на сусідній острів.
Всю ніч блискавки краяли небо. В захмар'ї — здавалось, прибій з місця на місце перекочує тяжкі валуни, — глухо озивався грім, і лив густий, нескінченний дощ.
Над ранок гроза вщухла.
Навіть боцман, який звик прокидатися разом з півнями, солодко спав, поринувши в щасливі сновидіння.
— Попаа! Попаа! — вчулося знадвору, і об циновку вдарилось кинуте кимось коралове кришиво. Ми прокинулись.
Біля хижки стояв наш знайомий — син вождя, в якого недавно гуляли на весіллі, і всіх запрошував до лагуни.
Від учорашнього похмурого дня, коли огидними потворами на острів з океану наповзали хмари, а повітря, напоєне випарами джунглів, розпирало груди й гнітило млостю, — не залишилось і згадки. Навпаки, природа торжествувала. Густо всіяні райдужними дощовими краплинками — добрий чародій розсипав перли та діаманти, — полум'яніли кармінні, цитринові, лілові квіти, всі оті тропічні дива: хібіскуси, плумерії, орхідеї, барви яких приворожують зір, а розхлюпані несміливим бризом пахощі п'янять серце, владно проникаючи в щонайменші пори вашого тіла.
Над головою голубіло — ані хмариночки! — погоже, виметене вітрами небо. Під ним стояли стрункі, мовчазні пальми, і їх гілля промінилося вологим смарагдовим полиском, як проміняться й виблискують щойно підняті з океанського дна черепашки.
У висілку вже ніхто не спав. Чути було басовиті голоси, жіночий лемент, плач дітей. Потім усе стихло — люди посунули до лагуни.
— Ми пристали до гурту і пішли теж.
Погойдуючись на легких брижах — почався вранішній відплив, — там стояли катамарани — увесь острівний флот Матіа.
На човни з берега вносили різні їстівні припаси, кокосові горіхи, глечики з водою.
Вождь подав знак — махнув рукою та промовив: «На-на ноа!», що, певне, рівнозначне нашому «Вперед!» — і флотилія рушила.
Вождь Теаржі вчив прибульців стріляти з лука.
Я та ще один тамтешній підліток сиділи в човні полінезійця, якого звали Toy, або інакше — Велике Дерево. Бо Toy справді був схожий на велетня — кряжистий, високий. Розповідали, ніби на всьому атолі він — найкращий нирець, і глибше за нього ніхто не міг пірнути. А на глибині, як відомо, перлові скойки не те, що біля берега та вподовж коралового рифу. Вони і більші й ваговитіші. Не один раз повертався Toy з багатою здобиччю, хоч його й застерігали: дивись, хлопче, глибоко не пірнай — може скоїтись те, що й з іншими.
На Матіа ми зустрічали остров'ян несповна розуму.
— Таравана, — говорили про них односели.
Молоді, здорові хлопці своїми вчинками нічим не різнилися від малих, а то й гірше — ставали загрозою для інших.
Чого вони збожеволіли і що означала та загадкова таравана, ми не знали. Та Адам Варфоломійович з властивою йому допитливістю з'ясував.
— Таравана, — мовив, — це затьмарення розуму. Ми, науковці, звемо його інакше — емболія, від грецького слова «клин». Виникає вона і внаслідок глибокого занурення. Від надмірного тиску водяної товщі в кровоносних та лімфатичних судинах людини утворюються згустки, так звані емболи, що закупорюють судини, викликаючи смерть або тяжке захворювання. Ось чому серед шукачів перлин так багато нещасних, яких полінезійці звуть таравана.
Острів лишився далеко позаду. Перетинаючи навкіс лагуну, човни один за одним поспішали до сусіднього, що лежав на захід від Матів, суходолу.
З океану повівав прохолодний вітерець, і ще хвилину тому спокійне плесо помережилось дрібними зморшками хвиль. Вода ніби покрита парчею — золоті, багряні прожилки. От-от мало зійти сонце.
Toy не став підпливати, як інші, до берега, а взяв праворуч і наблизився до коралового рифу, за яким з-під води витикались почорнілі брили — мілина. За нею відразу починалась синювата прірва лагуни.
Вода була прозора. Перехилившись через борт, я розгледів і дно, й громаддя коралів на ньому.
«Глибочінь — далеко за двадцять метрів», — відзначив подумки.
Зупинились. Toy кинув на воду линву з ваговитим грузилом на кінці, вдягнув захисні окуляри і скочив униз. Я встиг помітити лише його тінь, потім і її поглинула глибочінь.
Через якусь хвилину він випірнув. Перекинувся слівцем із напарником, і ми попливли далі — на середину лагуни.
Глибини тут значно більші, і, скільки я не вдивлявся, дна розгледіти не міг… Його сповивала примарна синя темрява, зверху ледь-ледь підсвічена першими променями сонця. Та ця безодня якраз і вабила Toy.
