Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

підошви — голі, правда, мозолисті й шкарубкі. Отже, обману тут не могло бути. Перед нами справді виступали вогнехідці, про існування яких у наших краях, мабуть, і не чули.

Коли кожен із них по кілька разів обійшов яму, вождь знову щось крикнув, і танцюристи, сплівши руки, тісним колом зійшлися всередину і гуртом заходилися кружляти. Такий собі звичайний, уповільнений танок, якщо, правда, не брати до уваги, що він — на розпеченому вогнем камінні.

Так вони кружляли добру чверть години. Потім хтось із них затягнув пісню. Солоний і Журавка мене запевняли, що таку саму вони чули того незабутнього вечора, коли полінезійці припливали на Акулячий острів. Не знаю, якою була та пісня, але ця мені сподобалась. Вона і весела, й сумовита, — приміром, така, як наша «Розпрягайте, хлопці, коні!». Мотив її ще й понині згадується і не перестає звучати. Ну, а слова в тій пісні були такі: матані, нгару, хаї, рані, що означає, як я довідався: вітер, хвиля, огонь, небо. Тобто полінезійці прославляли те, з чим вони зжилися змалку, співали гімн Життю, яке для них минає в постійній боротьбі з природою.

Пісня гучнішала, розправляла крила, злітала над островом, линула понад лагуною. Її підхопили і ті, що стояли над ямою. Ми підспівували теж.

— Тіарі, матіа, лехуа! — багатоголосо пролунало над ямою, і полінезійці заходилися кидати вниз, під ноги танцюристів квіти, пучечки трави, зелені галузки.

Усі ті квіти й клечання, впавши на каміння, стали парувати. Яму сповило імлистою габою, потім заклубочило димом та парою. Танцюристи то з'являлися на повен зріст, то знову зникали в голубуватому тумані, ніби поринали серед хвиль.

Танок скінчився. Яму лово засипали піском. Але перш ніж зрівняти її із землею, Мотовило і собі попробував потанцювати на камінні. Та вогнехідця з нього не вийшло — він обпік підошви! Тепер у нас двоє калік: Солоний, що поранив ногу об траву опунцію, і ось Мотовило. Ну, а полінезійці, які не менше години витанцьовували босоніж, живі-здорові.

От після цього й кажіть, що в світі немає чудес!

Розділ дев'ятнадцятий
ДАВНО І СЬОГОДНІ
(Легенда атола Туамако, яку розповів вождь Теарікі)

— Оповідачів, хто знає різні пригоди, — здалеку почав Теарікі, — в моєму краї звуть повеко. На інших островах, де мені колись довелося жити, їх ще називають тузітала.

З роду в рід передаються перекази про те, як наші відважні предки, залишивши свою правітчизну — Гаваїки, на великих човнах-катамаранах вирушили назустріч сонцю, шукаючи нових земель.

Он і Мата, себто Всевидюще Око, — мій вірний прибічник, вождь-оратор, який вітав вас у хижці для гостей, — він теж розповідав про наших попередників, які з Гаваїки припливли на Туамако.

Мені, великому вождю Теарікі, говорити не личить — для цього є, як я вже казав, вожді-оратори. Та сьогодні, на честь вашого прибуття, я тимчасово стану повеко і розповім, чого на моєму острові люди босоніж ходять по вогню. Розповім так, як чув од діда й прадіда.

Було це давно… Повернувшись із моря, де вони ловили рибу й шукали перли, остров'яни приходили до хижки-фаре. І коли спускалась нічна темрява, слухали, як слухаєте зараз і ви, розповідь свого повеко.

Він говорив довго й багато. Слова, як черепашки пауа, з яких жінки виготовляють вінки віві, в'язалися одне до одного.

Іншому остров'янину легше, мабуть, дістати з глибин коштовну перлину, ніж так складно розповісти про те, чого нема і, можливо, ніколи й не трапиться.

Тому-то оповідача люди шанували, і кожен намагався хоч чим-небудь йому віддячити. Одні приносили кокосові горіхи або банани, інші — рибу, а то й перли, а хто вів на шворці і порося.

Якось старий повеко розповідав про подвиги відважного рибалки Мауї. Про того сміливця та про те, як він з океану виловлював острови, люди мого краю знали й раніше. Але цього разу оповідь схвилювала, як ніколи. Всі довідались, що Мауї не лише подарував їм острови, а й видобув життєдайний огонь, розсунув колись вузький, що нависав над самісіньким морем, небосхил; випустив з темряви сонце.

Скажіть мені: хто не схоче бути схожим на такого героя?! Певне, що не знайдеться такого.

От і син тутешнього вождя. Він слухав тоді про Мауї і вирішив віддячити повеко за його цікаву розповідь. Він пішов до струмка, в якому іноді ловились вугрі. Та, наблизившись, побачив: де раніше з-під землі, пробившись, дзюркотіла вода, тепер лежали голі, потріскані од спеки коралові брили. Де-не-де ще віддзеркалювали, виблискуючи проти сонця, вцілілі калюжі.

Тоді хлопець, знаючи, що вугрі полюбляють вологість і мул, заходився копати землю.

Незабаром натрапив на те, що шукав. Під рукою ворухнувся вугор і людським голосом жалібно заволав:

— Не вбивай мене, юначе! За це я навчу тебе так добре плавати, що на всьому світі не буде тобі рівні!

Але хлопця ті слова лише розсмішили. Навіщо йому вчитись плавати, якщо він і так неперевершений серед нирців і веслувальників!

— Ти станеш спритним, як Мауї, і прекрасним, як бог Лоно, — не вгавав вугор. — Кинутий тобою спис полетить найдалі, несхибно влучить у ціль. А врода твоя причарує найкрасивішу дівчину — ваїну.

І на це юнак теж відказав, що йому не позичати ні спритності, ані вроди.

— Гаразд, — відповів вугор. — Якщо не хочеш того, що я пропоную, тоді навчу тебе босоніж ходити по розпеченому камінню.

Бути вогнехідцем, кружляти по вогню й не обпікати підошов — такого ще син вождя не чув! І він зглянувся на благання вугра.

Хлопець знав, що ці створіння, буває, володіють чудодійними чарами. Он і повеко розповідав якось про це. Може, й цей, жалібноголосий, теж якийсь чародій?