Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

«Аякже, — подумав я, — увічниш, якщо, крім набору незрозумілих слів і фраз, я так нічого й не збагнув!»

Втім, якщо говорити правду, все було зрозуміло. Остров'яни вітали наш прихід, висловлювали свою доброзичливість та гостинність. А той, перший оратор — дідусь, як виявилось, був ще й уславленим тамтешнім оповідачем — повеко. Він розповідав, що його острів з океану підняв легендарний рибалка Мауї; згадав своїх далеких предків, які не раз відбивали напад ворожих племен. Правда, небезпека підкралася з іншого боку: прийшли попаа — білі люди — і поневолили Туамако.

— Але ви, — ніби вибачаючись, мовив дідусь, — не схожі на тих злих білих людей, і тому полінезійці вас щиросердо вітають.

Розповідь старого засмутила нас. От воно яке, «райське» життя на загублених в океані островах!

Коли пізніше Адам Варфоломійович переповів нам зміст їхніх промов, серце моє стислося від болю.

… Минала година за годиною, а полінезійці все говорили й говорили. Я не знаю, чи їм самим обридло, чи, може, Мотовило допоміг, але промови нараз припинилися.

А трапилось таке. Коли один з ораторів сів, а наступний ще не вийшов, Мотовило, щоб показати перед вождем: мовляв, я хоч і не знаю полінезійської мови, а от по-французьки розумію, уголос вимовив оту завчену приповідку про апетит та їжу.

— О, ляпеті… манжан! — стурбовано сказав Теарікі.

Ці два французькі слова — апетит і їжа — він, мабуть, сприйняв як натяк, що гості зголодніли і пора обідати.

А бодай тобі грець, Мотовило!

Вождь махнув рукою, і оратор, який збирався виступати, сів. Теарікі щось наказав полінезійкам, і ті вийшли з хижки, а через кілька хвилин перед нами вже стояли різні страви: печена риба, перепічки з хлібного дерева, тушкований спрут, а також — що нас найбільше вразило — морські слимаки палоло.

— Еуніце фірідіз? — показавши на ту гидь, запитав Адам Варфоломійович.

— Палоло, палоло! — відповів вождь.

Ці слимаки, яких Паганель назвав по латині «смарагдовими черв'яками», коли їх змішують із кокосовим молоком, справді зеленкуватого кольору.

От тобі й апетит з їдою прибуває! Нехай мене краще з'їдять самого, а молочного супу з черв'яками куштувати не буду.

— Ну, й даремно, — відповів Адам Варфоломійович, жменею зачерпнувши із дерев'яної тарілки густої зеленої кваші. — Ця страва, — їв і примовляв він, — дуже поживна. У слимаках палоло є білки, фосфор, кальцій, різні вітаміни. Чого ж вам іще треба, шановний друже?

Мені нічого не треба було, тим паче — черв'яків, і я заходився гризти щупальці восьминога в соусі.

Не марно кажуть: про смаки не сперечаються. Он Солоному, наприклад, сподобались тельбухи сирих трепангів. Слизькі, нудотливі, а він їх, чортяка, їсть ще й прицмакує:

— Ох і смачно ж! Я, мабуть, попрошу добавки…

Боцман переважно трудився біля риби, а Наталка налягала на фрукти.

За веселим обідом незчулися, як пролетів час.

Небо на заході зайнялося вогнисто — там уже сідало сонце. І тоді, за наказом вождя, всі посунули до лагуни.

14 лютого, вечір… Поки вождь та його наближені нас вітали, а потім усі разом обідали, інші остров'яни не марнували часу. В кораловому піску неподалік від лагуни вони викопали простору, в людський зріст завглибшки, яму.

Коли ми підійшли, з тієї вирви навіть за кілька метрів пашіло жаром. Дрова давно згоріли, і кинуте на них каміння, увібравши тепло, пагорбилось тепер голомозими, закіптюженими черепами.

— Слухай, Окань, — сіпонув мене за руку Мотовило. — Ми з тобою, здається, безповоротно погоріли. Зараз нас будуть підсмажувати!

Його похмурий каламбур мене розсердив, хоч я й сам, десь у глибині душі, побоювавсь: навіщо було нас вести до цього жахливого вогнища! На розправу? Але ж… Якби тубільці нас хотіли знищити, вони зробили б це одразу, не відкладаючи на безрік. «Щось тут не те!» — вирішив я.

І справді, полінезійці стояли, оточивши нас, — веселі, доброзичливі. Тепер їх було значно більше, ніж при першій зустрічі і там, під час вітальної церемонії в хижці для гостей.

З океану повернулись рибалки й шукачі перлин — молоді, дужі хлопці. Прийшли і ті, хто плавав на сусідній острів збирати горіхи та заготовляти копру.

Усі вони були одягнені в строкаті натільні пов'язки: чоловіки — в короткі, дівчата й жінки — в довгі, схожі на бальні сукні. На руках і ногах у багатьох красувались зроблені з акулячих зубів та з перламутру браслети. Голови дівчат прикрашали пишні вінки; квіти були заткнуті також за вухо та вплетені в довгі, до п'ят, коси. На шиї намисто — нанизані і зв'язані в разки невеличкі, покроплені темними цятками черепашки.

Наталку нашу причепурили. теж, і вона стояла, обнявшись з Туа (подружки нерозлийвода!) — дівчиною, яка її тоді поцілувала. Ніколи не скажеш, що вона, Наташа, не полінезійка. Та ми зараз усі, в пов'язках на стегнах, у які нас вирядили, схожі були на тубільців. Навіть Адам Варфоломійович і той не відмовився від екзотичного вбрання. Він стояв і про щось розмовляв із вождем.

Спочатку Теарікі запропонував нам сісти неподалік від ями, на широких, сплетених з листя острівної рослини — пандануса циновках. Та, зрозумівши, що ми боїмося вогню, наказав відсунути циновки далі.

Сам він опустився поруч з Паганелем і боцманом.

З десяток полінезійців, за наказом вождя залишивши берег, раптом подалися до високої, під пальмами, хижки. Що вони задумали робити, ніхто не знав.

Я відмовився сідати. І, підійшовши до Наталчиної. подружки — Туа, ввічливо сказав: