Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
Це була носова сопілка, інакше флейта Пана. На деяких островах Полінезії вона зветься фанго-фанго.
Крім цих духових інструментів, у руках одного з музик з'явилася сурма — певніше, видовжена перламутрова черепашка. Гострий кінець її був зрізаний, і в нього вставлено дерев'яний мундштук.
Кілька остров'ян тримали славетну полінезійську мандоліну — уколеле, струни якої розливають приглушені, басовиті і дуже мелодійні звуки.
Були й барабани — їх в оркестрі налічувалось чи не більше за всі інші інструменти. Формою вони нагадували високий циліндр, один бік якого обтягнутий шкурою акули. До барабанів прилучався гонг лалі: ну, точнісінько мініатюрний човен, перевернутий догори днищем, об яке вдаряють двома короткими палицями.
Видно було, що музиканти лаштуються грати.
— Хула-хула! — вдруге кинув той, старший. І гулянка почалася.
Під чіткий, розгонистий барабанний дріб, удари гонга та переливи сопілок танцюристи, які до цього стояли непорушно, стрепенувшись, заворушились. Їхні руки зметнулися, розкинулись — здалося, на узбережжя злетілись чайки.
Не сходячи з місця, хлопці й дівчата ніби пливли, перескакуючи з хвилі на хвилю, — виконували танок.
Сі' і маїна ка алу іфа, Сі' і маїна ка алу аке! —підохочував, сиплючи скоромовкою, той, що стояв попереду, — ведучий.
Ме' а факаофа тана момохо, Ме' а факаофа тана хохоло! —повторював він.
І у відповідь лунало багатоголосо:
Е-і-е! Е-і-е! … І-і-і!То танцюристи, не переводячи подиху, хором відповідали на закличні слова свого ватажка.
Місяць пливе в голубім піднебессі, Місяць пливе, ледь торкаючись хвиль: Сяєвом срібним захлюпані плеса, Сяєво срібне струмить звідусіль.Ось що означали ті почуті нами слова. То була пісня, в якій вславлялися острови й атоли, пісня-гімн природі, з якою остров'яни злилися воєдино, стали її невід'ємною і нерозривною часткою.
«Безтурботні, довірливі діти природи!» — ворухнулося в мені. Я згадав — про них розказував боцман — Маршаллові острови, з яких американці виселили тубільців, перетворивши ті далекі землі на місце випробування ядерної зброї. Хоч би щупальці поневолювачів не простягнулися й сюди…
Місяць, про який оповідалося в полінезійській пісні, і справді вибився з-за хмар, піднявсь угору, вище дерев.
Він освітив, так що не залишалося вже жодної тіні, щонайтемніші закутки острова. В його тремтливому, всевладному сяєві ніби ожила, забриніла кожна гілка і від ніжного дотику проміння розхлюпувала чаруючу срібну музику.
Коли відлунали останні слова на честь нічного владики — місяця, лави танцюристів перешикувались. Хлопці відступили в глибину «сцени», а на майданчику зостались лише дівчата.
Я вперше тоді зрозумів, що руками можна так багато сказати…
Дівчата, ставши в коло, присіли. Потім, випроставшись на повний зріст, рвучко викинули поперед себе руки. Вони в них замигтіли, затріпотіли дрібно-дрібно, як пальмове віття, коли налетить вітер.
Ще кілька ударів гонга та барабанів — і руки знову розкрилились над узбережжям, ніби жбурляючи щось на воду.
Коли темп музики уповільнився і став чіткішим, дівчата гуртом потягли те щось до себе. Помахи їх рук були такі виразні й красномовні, що перед очима постала жива картина риболовлі…
Спочатку полінезійки сплітали сіті, закидали їх у море, потім, повні риби, заходилися витягати.
— Як у цих танцях вдало передано трудовий процес! — захоплено мовила Наташа. — Неначе в нашій російській «Дубинушці».
— Справжній балет, — додав Журавка.
— Балет чи ні, — озвавсь і я, — незаперечно єдине: це — прекрасно!
— А що, може, потанцюєш разом із ними? — єхидно запитав Журавка. — То виходь, скажи: я, мовляв, такий-то й такий — Солоний-Пресолоний, вітрами обвіяний, хвилями забризканий, жадаю з вами, чародійки, утнути гопака.
— Гопак у полінезійців зветься хула-хула, — уточнила Наташа.
— Ну, отже, хула-хула…
— Красненько дякую, — відказав я. — Але мирної ідилії порушувати не збираюсь.
— Боїшся, Солоний? — засміялась Наташа.
— Аніскілечки! — розхрабрився я. — От коли так, зараз підведусь і вийду з гущавини.
— Ти що — божевільний?! — здивовано блимнув на мене очима Журавка. — Жартів не розумієш, чи що?
Не встиг він це сказати, як над вухом раптом щось просвистіло, — тоненька галузка папайї, під стовбуром якої ми сиділи, впала мені до ніг.
— Лягайте! Мерщій!! — вихопилося в Журавки. Ми припали до землі, не перестаючи, правда, поглядати туди, на «сцену», де вже юрмилися полінезійці.
Високий, кремезний юнак замахнувся і ще раз метнув у бік джунглів довгий спис.
— Іка! Куа pay, куа pay, те тоа, те тоа. Куа та, куа та! — крикнув він.
Це, виявилось, був бойовий клич («До бою! Лавами, о воїни, шикуйтесь!»), який звав остров'ян до битви.
Дівчата, підібгавши під себе ноги, всілися довкруг майданчика, в глибині «сцени», а хлопці залишились стояти всередині. Почувши заклик ватажка, вони вишикувались попарно, один проти одного, і під
