Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— Схоже, що вони… — підтвердив і боцман.

— Та ні, — мовив Паганель, — сумніву немає: це перли! Погляньте лишень, — він вибрав найбільшу — чорну, що світилася зсередини якимсь потаємним, несказанно-прекрасним сяйвом. — Це рідкісна чорна перлина, що навіть на островах Туамоту — основному в Полінезії районі, де збирають перли, — трапляється рідко.

Перлини переливались, виблискували мінливо. Здавалось, на долоні палахкотять мініатюрні іскристі сонця, серед яких палало одне, найзнадливіше, — чорне.

Так ось вони які, ці коштовності, виколисані океаном і потім викрадені в нього людиною! Сонця, чарівні й прекрасні.

Ми знали, що кожна перлина коштує тисячі й тисячі. А ця, чорна, сказав Адам Варфоломійович, — десятки тисяч.

— Я читав, — подав голос Журавка, — на Таїті одного разу таку перлину, як горобине яйце, продали за триста тисяч нових французьких франків.

— А це багато? — поцікавивсь я.

— Так багато, що важко й уявити! — відповів боцман. І тут же додав: — Скільки б ці перли не коштували — значення немає! — ми з них Наталці зробимо намисто. Бери, будь ласка! — І Андрійович, забравши у Паганеля перлини, щедро висипав їх Наташі в жменю.

— Ой, що ви!.. — зашарілась дівчина.

Вона почала відмовлятись.

— Сказано — бери! — підтвердив боцман.

— Ви гідні носити таку прикрасу, — великодушно мовив Адам Варфоломійович.

— Ти ж серед нас єдина красуня, мов троянда серед будяків…

— Ну, годі тобі, Солоний, сипати компліменти! Он, бачиш, сердешна вся аж палає, — зупинив мене Мотовило.

А Окань, дарма що йому сьогодні говорили про Жоржа Бізе та про оперу, привселюдно заявив:

— Я про це напишу поему!

— Ну й пиши! — не стали заперечувати ми.

Поки будуватимемо курені, знахідку — перлини, божків та інший скарб — вирішили заховати від моря, щоб, бува, ненароком не змило прибоєм.

Виривши під зламаною пальмою заглибнику, на зів'ялий фікусовий листок обережно поклали перлини. Зверху прикрили їх травою, поряд застромили лозину — поставили мітку.

І коли це робили, я згадав почуті ще в дитинстві перекази про те, як ховають скарби та що говорять, аби їх не знайшли.

— Будьте ви тричі прокляті, кляті-трикляті. Геть, геть з очей! — так, учила мене бабуся, треба приповідати, закопуючи скарби.

«Будьте ви прокляті, кляті-трикляті!» — подумки, з якоюсь дивною побожністю зашепотів я.

Потім гуртом вирушили зводити нове «місто» — табір.

… Хтозна, чия то була скриня. Та можна поклястися, що не рядового матроса! Очевидно, якийсь темношкірий бізнесмен-шкіпер, власник «Моани», скуповуючи на довколишніх островах і атолах копру, придбав у полінезійських нирців за безцінь коштовні перлини. Сподівавсь, мабуть, вигідно збути їх на Таїті чи в якому-небудь австралійському порту і таким чином розбагатіти. Але його «Моана» знайшла могилу на дні протоки, біля цього нічим не примітного коралового острівця.

Так скінчилась одіссея скупника.

От і знову про те саме — про їжу…

Після того як боцман оголосив аврал і ми заходилися будувати курені (треба сказати, вони вийшли набагато кращі, ніж ті, в яких ми жили раніше: повалених дерев лежало багато, вибирай перше-ліпше!), минув не один день. За нашими підрахунками, «Буревісник» уже давно мав підійти до Туамако.

На височенній, схожій на щоглу і єдиній, яка вціліла біля протоки, пальмі влаштували щось на зразок «воронячого гнізда» — майданчика, з якого на китобоях марсовий матрос спостерігає за видноколом, шукаючи серед хвиль океанських велетнів.

Мені ненароком пригадалося, що і я колись, наслухавшись оповідок дядька Федоса, із своїми однолітками лаштував такі гнізда… Степ, село зринули в пам'яті. Ой, коли це було!

Ми теж поставили дозорця й чергували навперемінки.

З пальми видно було океан, віддалені острівці довкруг лагуни. Захлюпане сонячною повінню океанське безмежжя чарувало зір, владно кликало до себе. Виникало почуття якоїсь невагомості і навіть всесильності: руки б розкрилити та й полетіти!

Я змінив Мотовила на пальмі і тепер, уп'явшись поглядом вдалину, видивлявся: чи не заголубіє там спочатку ледь помітна, якої не відрізнити од легкокрилої хмаринки, потім більша й більша, що ширяє понад хвилями, пелюстка — силует нашого довгожданого «Буревісника».

Але корабля не було. Не з'явився він і через тиждень.

Занепокоївшись, ми стали думати: як нам жити далі? Горіхів майже не знайшли, сіті, якими ловили планктон, порвались; мучила спрага — води теж ніде було взяти. Єдине рятувало, що на світанку, коли береговий бриз змінювався морським, іноді припускали короткочасні зливи. Підставивши черепаховий панцир, ми збирали в нього рятівні краплини.

— Доведеться заготовляти морську капусту та їстівне коріння, — засмучено сказав боцман. — Іншої ради немає.

— А риба?

— Рибу будемо ловити теж. — І, звернувшись до Журавки, поцікавивсь: — Як там з гачками — підготував?

— Все зроблено, Андрійовичу!

— Ну, тоді до роботи!

Журавка зі мною пішов ловити рибу, а решта розбрелася по острову в пошуках їстівного. Навіть Адам Варфоломійович відклав своє заняття — збір гербарію — і подався по капусту.

Ось тоді й виник задум збудувати пліт і перебратися ним на сусідній острів.

Подейкують, що геніальні відкриття приходять несподівано, спадають, як сніг на голову. Не скажу, не знаю.

І хоч те, до чого Журавка і я додумались, геніальним не назвеш, все ж, по-моєму, нічого так ото відразу, само по собі не з'являється. Воно задовго до своєї