Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Захоплений тим кріпленням, я необережно перехилився — і, повиснувши на довжелезній ліані, сторчака полетів униз.

— О-о-ой!.. — вихопився крик відчаю.

— Солоний! Солоний! — гукнули разом друзі.

— Де ти?! — злякано волала Наташа, пересилюючи посвист вітру в гілках.

Маятником розгойдувавсь я в повітрі. І до землі далеко, й до гнізда не дістати. Спробував було підтягнутись — де там! Вітер рвучко кинув мене вбік, метрів на десять від дерева. Добре, що його стовбур не поряд — інакше б жбурнуло на нього, вдарило, розбило.

Амплітуда коливання моєї гойдалки була така велика, що я з кінця в кінець летів добру хвилину.

Лякаючи виром води й темрявою, лежала піді мною чорна прірва. То була земля. Але яка земля! По ній перекочувались хвилі.

Незабаром у сусіднє дерево вдарила блискавка, і воно, розчахнувшись навпіл, з гуркотом і тріском упало вниз.

— Со-ло-ний! — знову почув я над головою слабкий голос. — Тримай!!

У пітьмі, яку на мить освітила блискавка, побачив, як боцман, прихиляючи, спускає вниз ліану.

Ага, вона мене, може, й не врятує, одначе підтягнутися на ній спробую.

Пролітаючи повз ліану, пожадливо схопив її рукою, — і — о диво! — розмах гойдалки зменшився: цей спущений боцманом «канат» миттю погасив інерцію мого руху.

Потім Андрійович та Журавка подавали мені ще ліани — ті, які були ближче до стовбура рятівного дерева. І я, обхопивши ногами свою попередню гойдалку, одну з ліан випускав, водночас хапаючись руками за іншу.

У такий спосіб я наближався до дерева, аж поки не торкнувся його стовбура. Тепер можна й зупинитись. Намацав ногою шкарубку кору. Ось і наріст. Ура! Я врятований!

— Тобі в цирку акробатом працювати, а не моряком! — сердито закричав Андрійович, забачивши мене на сідалі.

— Погойдався, неборака, — мовила самими губами Наташа; незрозуміло тільки, жаліє вона мене чи гудить.

— Шедеврально, люкс-торпеда! — захоплено загорлав Мотовило.

А Окань, як завжди, бубонів на вухо щось туманне й неясне:

— Дугу понад землею описавши, він лине у безкрайність світову…

Та мені було не до жартів — я стомився, підтягуючись і силкуючись перебороти вітер. Тому на всі зауваження й дотепи не відповідав. Нехай патякають! А я все-таки, дарма що мене ганять, радів. Ну, по-перше, я не винуватий, що впав, а по-друге, — і це головне! — з нелегкого випробування вийшов переможцем. Інший би на моєму місці, може б, занепав духом, гойдався б безпорадно чи впав у вируючу воду. А я таки пересилив і страх, і вітер — живим лишився!

Цей випадок ще раз показав: як добре, що я змалку захоплююсь спортом і в руках чіпкий та дужий.

Була середина ночі. Ніби всі вітри планети зірвалися з приколу і тепер напали на наш нещасний, беззахисний острів.

Мангрові зарості, коли блискало в небі, добре відкривалися зору. Вони майже до маківок були затоплені водою — примарно чорніли між хвиль, ніби виповзлі з океану потвори..

Ось тут я й наблизився до того місця своєї оповіді, коли легкодухим час хапатися за серце й викрикувати: ой!

Справа в тому, що над Кілі-Кілі розташувався центр урагану, так зване око бурі. Ну, звісно, що од цих назв невігласів та суходільних «мариманів» — любителів морської стихії — проймає циганський піт. А даремно! Бо нічого страшного й загрозливого ми не побачили в тому оці.

У житті — так воно вже трапляється — за зовнішніми ознаками ми інколи судимо про внутрішній зміст, суть того чи іншого явища. Та й про людей теж… Він стрункий, високий, з лиця хоч воду пий, — буває, кажуть про ту чи іншу людину. Горда постава, тверда хода. А костюм, ні, ви лиш погляньте, як на ньому лежить костюм! У куточках чутливих, напіврозтулених уст легка усмішка; загадковий, мрійливий погляд. Жан Маре, Байрон, Моцарт!

Не інакше, цей юнак кохається в поезії, музиці, шанує прекрасне і сам, як пісня, чарівний. Бо ті ж таки очі, подейкують, — дзеркало душі. А очі в нього — зорі. Та часом, познайомившись із таким «Байроном» та його вчинками, розчаровано думаєш: який пустоцвіт, серцем плюгава нікчема! Павич, що, аби напустити в очі легковірним туману, нарядився в строкате пір'я.

Око бурі теж, як ми зрозуміли, не відповідало грізності, яку ми схильні були йому приписати.

Вітер швидко вгомонився. Довкіл залягла непорушна тиша. Крізь високі, приплюснуті під самою небесною банею хмарки блиснув місяць, глянули чисті зорі.

— Око бурі, — сказав боцман.

— Де око? — перепитав Окань.

— Ондечки, над нами, — відповів Андрійович, показуючи крізь гілля на випогоджене небо. — Ми перебуваємо в центрі урагану.

— Стривайте, шановний, — перебив його Паганель. — Який же це центр урагану — така тиша, що нам тільки й лишається, як спуститись на землю.

Боцман загадково усміхнувся.

— Ай справді, — підтримав Адама Варфоломійовича я. — Лихо минуло — час залишати гнізда.

— Салаго, нерозумне телятко, — мовив дракон. — Ти гадаєш, якщо центр урагану — то на тебе відразу повинно впасти небо, а око бурі поглядом пропекти до кісток? Повір мені — я урагани бачив не раз! — нічого цього не буде.

Та я не здавався, наполягаючи, що все, мовляв, минуло і нам нічого боятись.

— Дурниці! — категорично відрубав Андрійович. — Оце голубине, ласкаве небо, цей мертвий штиль — правда, на морі, як бачиш, спокою немає: хвилі горою! — і є те, що зветься око бурі… Опісля почнеться найстрашніше.

Чудасія, не інакше!

— Персоніфікація, уособлення одного явища іншим, —