Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Я відчув: линва натяглася, стала пружною. Потім знизу по ній дійшов легкий поштовх.

— Віра! — гукнув я, подаючи на берег умовлений знак.

Паганель, Наташа й Мотовило давно чекали цієї миті: поклавши руки на вірьовку — здавалось, зв'язані нею воєдино, — вони стояли біля деревця, на кількаметровій відстані одне від одного.

Коли я гукнув, усі троє, напружившись, потягли линву до себе.

Журавка, зрозумів я, не промахнувся: точно направив бочку, і вона легко вийшла з люка. Ну, а тепер — стоп!

На березі помах моєї руки зрозуміли — враз зупинились.

Випірнув Журавка.

— Як справи? — запитав я.

— Все йде, як по маслу, — відповів він. — Бочка за бортом. Гукни, нехай тягнуть.

… Потім, завівши кінець линви в щілини, які утворились на місці пазів і стиків, ми підняли, — вони виявились майже цілі, — з десяток корабельних дощок.

Коли палубний настил зруйнували, проникнути в трюм стало легше. Пересилюючи страх, я наважився спуститись туди теж.

Кілька важких паків, піднятих із «Моани», — то справа моїх рук. Але про це потім…

Сонце вже хилилось до обрію, коли ми нарешті впоралися з «Моаною».

Знайдений вантаж винесли на берег, поклали далеко од води — з таким розрахунком, щоб під час припливу й відпливу хвилі не могли змити його в океан.

Нам не терпілося як слід роздивитись: що воно за скарби.

Насамперед паки, в яких давно зіпсувалось навіть непідвладне гниттю манільське волокно з дикого банана абаки; теслярський інструмент, дрібні корабельні речі, дошки…

Сказати, що я був од всього цього в захопленні, не можна. Бо те, що лежить на поверхні і не таїть загадковостей, як відомо, найменше викликає наш інтерес. Та й друзі, бачив я, були розчаровані.

Нас особливо зацікавила велика інкрустована перламутром скриня.

Вона була чи не найважчою серед усього вантажу.

Червоне від часу й тривалого перебування під водою дерево потемніло, густо обросло дрібними і більшими черепашками, отож сундук нагадував велетенського з гострими колючками на боках їжака.

Кілька разів Журавка вдарив важкою свайкою по замку — заіржавілому і теж укритому черепашками; спробував проникнути всередину. І все дарма! Замок, хоч плач, не піддавався ніяким зусиллям.

— Що будемо робити? — запитав Журавка. — Відкладемо до кращих часів чи, може, заночуємо тут і вранці розгадаємо таємницю скрині?

— Заночуємо! — в один голос вигукнули Мотовило і я.

— Знахідка така, що варто над нею потрудитись: вона може розкрити чимало незрозумілого, — глибокодумно зауважив Адам Варфоломійович.

— Я з вами згоден, — відказав Журавка. — Мені теж неабияк кортить про все пошвидше довідатись… Але… — Він показав рукою на небо: — Бачите?

— Хмарки? — перепитав я, кинувши погляд на пір'їсті, ледь помітні хмаринки, якими всіялась височінь неба.

— Так, хмарки, — вів далі бувалий моряк. — А знаєте ви, що ці крихітні пелюстки — перша ознака недалекого шторму?

І пішло, й пішло! Журавка заходився оповідати — справжній професор! — які-то прикмети наближення урагану.

— Ви, може, помітили, — говорив він, — вранці, коли ми прокинулись, збираючись вирушати на протилежний бік острова, мідно-червоний, з огнистими барвами край неба на сході палахкотів, мінився, ніби його хто заштрихував тоненькими, схожими на пір'я смугами. Такі «пір'їни» здебільше свідчать, що десь далеко зірвався вітер. Якщо ж хмари пливуть, сходячись в одну точку, так і знай: миль за п'ятсот звідси центр урагану.

П'ятсот миль — значна відстань. А ураган, як відомо, в тропічній зоні, де знаходиться атол Туамако, рухається так повільно (десять-п'ятнадцять кілометрів на годину), що його часом може обігнати й випередити навіть тихохідне судно.

Звичайно, ми помітили і «пір'їни» на вранішньому небі, й те, як вони пізніше почали сходитись докупи.

— Роза вітрів, — угледівши над головою розкинуті барвистим хвостом павича хмарини, аби похизуватися своєю обізнаністю, мовив Мотовило.

— Чув дзвін, та не знаєш, де він! — заперечив йому Журавка.

— Як так — не знаю? — обурився Мотовило.

— А так, що названа тобою красивість нічого спільного не має з навігаційним терміном «роза вітрів».

І Журавка розтлумачив: розою вітрів зветься не схожа на квітку сукупність хмар, як то гадає Мотовило. Під цими словами розуміється графічне зображення сили та напрямку вітру у певній точці за певний період. Без витребеньок і різних там вигадок — просто і ясно!

— Вік живи — вік і вчись! — не став заперечувати й на диво покірно. згодився Мотовило.

Ніхто з нас тоді не надав побаченому значення. Мало які хмари з'являються на видноколі! Та зараз, коли Журавка звернув на них нашу увагу, ми й самі помітили: хмари точнісінько такі — лихі провісники бурі, — як їх охарактеризував бувалий моряк.

Хоч на морі й стояв штиль, проте дедалі ставало відчутніше, як свіжішає вітер. З тихим шелестом до берега набігали зі сходу хвилі. Вони ніби понижчали, проте їх стало більше, і вони, здавалось, зупинились, тупцюючи на місці, та перевальцем похитувались з боку на бік.

Це були брижі, що, як і пір'їсті хмари, свідчили про наближення урагану. Повітря задушливе й млосне. І до дзвону в голові тихо.

Так буває напередодні грози в жнив'яному полі. «Отари хмар зганяє вітер рвучко, і блискавиця цвьоха батогом», — сказав би Окань. Але ні Оканя, ні блискавиці не було.

І все ж гроза наближалась.

Не