Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Я подумав: скільки насолоди дає природа і як її треба пильно оберігати від загребущих рук всіляких руйнівників!

Ось перед очима, ніби хто розсипав різноколірні пелюстки, майнула зграйка мільки. Я вдихнув повітря і, висунувши руки вперед, пірнув, стрімко врізаючись у той косяк. Але коралові рибки і не збирались тікати — навпаки, кілька з них впритул наблизилися до скла моєї маски. Я побачив їхні здивовані очиці, які ніби промовляли: що тобі треба, голопуза зайдо, в наших володіннях? І ще довго, скільки я й плив, мене з обох боків супроводжував невідступний риб'ячий почет.

Що далі в лагуну, то дно ставало глибшим. Підводне узгір'я оповивали тьмяні сутінки, крізь які вже важко було щось розгледіти. Так буває, коли дивишся на далекі гори, що зливаються у надвечірніх присмерках в суцільне пасмо. Ширяти над такими глибинами і легко, й приємно. Зблизька зір приковують м'які півтони голубуватої води і темні барви скелястого пасма.

Помилувавшись цією величною панорамою, я звернув убік, де гірські верховини вкривав тонший шар води.

Звідусюди мене обступили скелі. Як і ті, що я їх бачив спочатку, вони теж поросли коралами й морською травою. Щоправда, корали були аж занадто дивні. Ніби луг, на якому росло строкате різноквіття: цитринове, червоне, синє. Кущисті деревця з ажурним плетивом гілок найхимерніших візерунків; крилаті віяла, що стояли над приземкуватим «густоліссям»; тоненькі, схожі на ковилу або пір'я жар-птиці стеблинки. Та ба! Корали виявились не скам'янілі й не крихкі, як звично, а м'які, мов гума. Доторкнешся — і вони хиляться, нижчають, ніби над ними пронісся вітер.

Помітивши моє здивування, Наташа, випірнувши, зсунула на чоло маску, яка заважала говорити. Я зробив те саме.

— Нічого загадкового немає, — пояснила. — Це м'які корали. Вони, як і морські анемони та гідроїди, найпростіші багатоклітинні тварини.

— Тварини? — здивувавсь я.

— Атож, — розказувала далі ця всезнайка. — До речі, медузи теж до них належать. Та, проте, якщо м'які корали «заякорені», себто навічно приросли до грунту, то більшість медуз вільні «птахи» — плавають, де заманеться. Ех, Солоний, Солоний, нерозумна твоя голова, — смиконувши мене за чуба, значливо мовила. — Тобі навіть невтямки, що про морських мешканців я могла б розповідати тисячу і одну ніч.

— Ну так розповідай!

— Гаразд, іншим разом…

Ми попливли ближче до протоки, яка розділяла Кілі-Кілі й сусідній з ним острів. І знову опинилися ніби в кам'яному місті.

Під нами зводились скелі-палаци, скелі-вежі, віадуки, мости, між якими, петляючи, звивались вузенькі «вулички» й «завулки».

Місто було гамірне й багатолюдне. «Мабуть, базарний день!» — посміхнувсь я.

Серед трави, на широких майданах вовтузились неповороткі краби.

З навколишніх гротів і скель до майдану підпливали допитливі рибки, з цікавістю розглядаючи все довкруг. А там було на що подивитись! По вузеньких завулках, кінчиками хвоста впираючись у «брук», неквапно, навшпиньках йшли довговусі колючі омари. Вони простували на «базар» упорожні, мабуть, із цікавості, тоді як молюск морське вухо на спині своєї перламутрової черепашки, з якої висунувся наполовину, ніс на спродаж вантаж. То була кучерява, що прилипла до черепашки, квітка анемона.

Виплюхкуючи з-поміж пласких стулок струмінь води, через що здавалось — вони танцюють навприсядки, до майдану квапились морські гребінці. Віддалік, серед скель, де юрмився увесь цей базарний люд, на невеличкому пагорбі лежав спрут-восьминіг. Блимаючи банькатими, злими очима, він тримав у щупальцях рештки якоїсь риби чи молюска. Як перекупка, подумав я, що кричить: «Купуйте півні, кури — різні фігури!» — так восьминіг «пропонував» крадений крам.

Я ще довго розглядав би цей шарварок, аби не Наташа. Вона махнула мені рукою: мовляв, гайда!

Підводні схили протоки були пологі, вкриті кількаметровим шаром води, з гущавиною живих і відмерлих коралів. У тиху погоду судно з невеликою осадкою могло б, мабуть, пробратися цим каналом у внутрішню лагуну.

Та не встиг я це подумати, роздивляючись канависту протоку, — випірнув і почув:

— Солоний, швидше сюди!

То кричала Наташа.

Я підплив.

— Васильку, — не в змозі стримати хвилювання, сказала вона, — зараз ти од несподіванки зомлієш!

— Яка там іще несподіванка? — спокійно перепитав.

— Гайда, побачиш сам, — і вона пірнула туди, де від океану починалась протока.

Я поплив слідом, намагаючись не відставати від неї.

Наташа — досвідчений, спритний підводник. Помахи її рук і ніг економні, впевнені. Тому рухається вона швидко — мені її не наздогнати.

Ось вона промайнула навпроти, занурилась у глибину, випливла — та й шугонула сріблястою рибиною вперед, тільки й бачив її.

«Ах, так!» — розсердився я на себе через свою неповороткість. Я вже давно помітив, що, коли чогось не можна досягти, треба вдатися до самонавіювання, самому собі сказати: не хнюп носа — чим ти гірший за інших! От я й застосував нині ту вигадану мною психотерапію.

Що ж, де й взялася сила! Як. мовиться, включилися приховані внутрішні резерви — і я, напрочуд дужий, метнувся вперед. Ага, Наталко-задавалко, ми теж не в тім'я биті, дещо можемо і вміємо. Відстань між нами таки скоротилась, а потім зовсім звелась нанівець — рукою я міг дістати Наташині ноги.

Гаразд, треба трохи відстати, щоб вона не «кучерявила» перед моїми очима воду.

Ми наближались, тримаючись берега, до гирла. Це був початок протоки — там, серед вчорнілого коралового вапняку, де вода з океану, не в змозі перехлюпнутись через високий бар'єр суходолу, таки знайшла вихід.

— Зараз, зачекай хвилинку, — зупинилась Наташа.

Виливши з маски воду, вона рукою подала мені знак пливти далі.

— Стоп машина! — мовила моя супутниця, неначе капітан, що наказує вахтовому механіку застопорити судно. — А тепер дивись! — показала вниз, на коралове