Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Без хвастощів скажу: аби хто чужий цієї миті побачив нас, то неодмінно подумав би, що йдуть спортсмени, — такі ми були підтягнуті й стрункі.

Ремінець маски, який Мотовило підігнав до своєї кавунячої голови, для мене виявився слабким, тому маска спадала аж на шию. Минуло кілька хвилин, поки я його вкоротив. Тепер начебто гаразд. Маска щільно прилипла до обличчя, сховавши за прозоре скло мій ніс і очі. Щоб скельце під час занурення не спітніло, я зняв маску і, як учив Журавка, трохи на нього поплював, розтер слину, потім сполоснув водою. Аквалангів у нас, на жаль, немає — залишились на «Буревіснику». Разом з іншими пожитками потонули і металеві трубки, через які, піднімаючись з глибини, можна дихати. Але пристрасний підводник та й взагалі майстер — золоті руки Володя Журавка придумав інше. Він зрізав у джунглях молоду бамбучину, розпарив її у казанку з тридакни і загнув. З кокосового горіха вирізав загубник — трубка готова!

— Щось довго ти, Васильку, — нетерпляче озвалась Наташа, — вовтузишся.

— Уже! — востаннє поправляючи маску, відповів я.

Ми весело кинулись у воду. Та… це вже доведено життям: ніколи нічого не слід робити, нехтуючи вивіреним і випробуваним на практиці правилом. Бо вигадка все одно обернеться злом.

Так вийшло й цього разу. Адже замість того, щоб у море заходити, як і належить підводному плавцю, повільно, ми кинулися стрімголов.

Не встиг я пірнути, як відчув — маски немає. Що з того, що я тримав у роті, міцно закусивши, загубник! Трубка без маски нічого не варта.

І я випірнув на поверхню. Тієї ж миті помітив, що й Наташа лишилась без маски. Ба ні, вона в неї висіла на шиї. І сміх, і гріх! Але треба було якось дістати ту, що я впустив.

— Наше щастя, — сказав я, — що хоч твоя не втонула, бо глибини тут чималі, дно скелясте — шукай вітра в полі.

— Нічого, Солоний, — сміючись, відповіла дівчина, — на помилках вчаться. Зараз я дістану твою пропажу, — і вона пірнула в лагуну.

Її довго не було. З'явилась вона… з порожніми руками.

— Ну, що? — запитав я.

— Все о'кей, друже! — насмішкувато заявила моя підводна супутниця. — Маска на дні. Але глибоко — не дістати.

— Давай я!

— Попробуй, — згодилась Наташа, віддаючи мені свою маску.

Глибина була метрів з десять, може, навіть більше. Я з усієї сили пробивався униз. Товща води стала тиснути на барабанні перетинки, і я відчув у вухах біль.

«Ні, так не вийде!» — майнула думка. Слід занурюватись повільно: закусити зубами загубник і ковтати слину. Це, знав я, послабить тиск на вушні перетинки.

Метр за метром повільно поринав у глибину. Наполохані, врозсип шугали від мене барвисті коралові рибки. Довгаста морська трава непорушно стояла на підводних урвищах, ледь гойднувшись від дотику моїх рук. Ага, ось вона де, голубка! І я, задихаючись од нестачі повітря, швидко схопив маску і став підніматися вгору.

— Молодець, — похвалила Наташа, помітивши в моїй руці маску. — На майбутнє будемо обачніші, — додала. — А тепер перепочинь трохи — і в море.

Яка зваба пірнати в прозорій воді! Це не те, що ставок, де через каламуть нічого до пуття не роздивишся. Тут видно кожний камінець, щонайменшу стеблинку. Навіть якщо пірнаєш без маски, із розплющеними очима, то й тоді багато дечого можна розгледіти. Правда, у воді зір стає ніби затуманеним. А в масці видно все до дрібниць.

Ми звернули ліворуч, ближче до скель, за якими ховався Мотовило, і увійшли в воду.

Пологий берег скінчився, за ним починалось урвище.

З розчепіреними руками й ногами, голову зануривши у воду так, що назовні виходила лише трубка, ми, мов птахи, повисли над скелястим дном.

Глибина відразу заворожила, прикувала увагу. Та й хто б лишився байдужим! Це був невідомий, небачений досі світ, в якому все захоплювало й дивувало. Здіймаючись одна вище одної, по всьому підводному плато стояли шпилясті гори. Їхні схили до самих вершин густо поросли коралами. Кам'яні квіти з садів Нептуна були найрізноманітніших форм і візерунків: то гіллясті, ніби галузки розлогої вишні; то пласкі й округлі, наче соняшники. Траплялись присадкуваті, кущисті, схожі на курай або заячий холодок, — у мене навіть майнула думка: чи не в полі я?

Інші корали — вони, виявляється, наміцно приросли до скель — зовні нічим не відрізнялися від голомозої голови похмурих страховиськ-драконів, про яких так часто розповідається в казках.

Корали роги, пелюстки, квіти…

Наташа, окинувши поглядом підводне царство, попливла далі, а я ніяк не наважувавсь зрушити з місця — так, ніби хотів навіки вкарбувати в пам'ять оте диво.

Плато, на якому пагорбилось хаотичне громаддя гір, знизу широкими терасами спускалось до самого дна.

Якщо стрімкі скелі з краю в край заросли кораловими джунглями, то на горизонтальних виступах-терасах густо зеленіли водорості: кущиста трава, ажурні гілочки морського моху, зібрані в невеличкий овальний пучок темно-коричневі ворсинки так званого квача водяного. Були серед них гіллясті лілеї, на чистому од заростей грунті лежали всіяні голками кармінного кольору їжаки; покриті пагорбками-сиротами довгасті, ніби вирощені в теплиці без сонця огірки, голотурії; різноманітні зірки, інші молюски. Я вже не кажу про медуз та їх родичів — анемонів: вони ледь-ледь рухались або непорушно зависали серед води. Яскраво забарвлені в блакитне та фіолетове, формою нагадували то розкритий парашут, то мініатюрний вітрильник чи лев'ячу гриву. Вже потім, коли ми вийшли з води, Наташа пояснила, що медузи ті так і звуться: лев'яча грива та португальський військовий кораблик.

Сліпуче сонячне проміння, прямовисно впавши згори, заломилось у товщі води, залило, навкісно прокреслило її синюватими смугами аж до дна.

Ще чіткіше вирізнялась кожна стеблинка, кожен мешканець незайманого підводного світу, що так