Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Тіло нещасної істоти, причавлене власною вагою до землі, то надималось, то опадало. Нас від неї відділяло лише кілька метрів: неймовірних розмірів голова, тулуб, широченний хвіст — такого ми ще не бачили!

— Солоний, не підходь! — застеріг Окань, помітивши, що я збираюся наблизитись до велетня.

А й справді, ризикувати не треба: варто створінню роззявити пащу — і капут! Ось чому я обачно відступив, а Василеві наказав негайно мчати в табір і про все сповістити друзям.

Незабаром усі були тут.

Першим прибіг Паганель. Уздрівши велетня, як завжди, коли на очі йому потрапляють риби або тварини, незрозуміло кинув латиною:

— Мегаптера нодоза! — І, здогадавшись, що мови тієї ніхто з нас не знає, додав: — Себто, довгорукий кит, інакше — горбач.

… Я знову, вже вкотре, ловив себе на думці: від природи я, мабуть, дуже вразливий. Чужі страждання мимоволі стають моїми. Від них, хоч би й хотів, нікуди дітися: почуття мої потрапляють у важкий полон. І навіть потім, коли все лихе минає, на серці лишається скорбота й присмак гіркоти.

Важко мені було дивитися, як конав океанський велетень! Друзі теж співчували, а допомогти не могли. Єдине, що його врятувало б, це якби раптом налетів прибій і підняв високу воду. Кит спокійно поплив би тоді в океан. Та до вечірнього припливу було ще далеко.

Коли сонце згасло, муки кита скінчились.

— Відплавав сердега.

Наташа крадькома змахнула непрохану сльозу.

— Що ж, треба буде його розрізати. Продуктів у нас обмаль, а м'яса тут вистачить на сотні чоловік.

Я навіть не дослухав боцмана — засмучений, побрів до куреня.

Штормова ніч гриміла хвилями-валами. Ніби плакальники над могилою, голосили вітри.

Сон не йшов. Принишкнувши в кутку куреня, я мовчки слухав завивання бурі. Коли на світанку склепив повіки, приснилось, що мене фашисти ведуть на розстріл. З автоматами напереваги, вони, здавалось, ішли по воді.

— Солоний, Солоний! — стусонув під бік Мотовило.

Не зрозумівши спросоння, де я та що зі мною, я лячно ойкнув.

— Васильку, — знову озвався товариш. — Ти чого це розоряєшся?

— У-у… ух! — дихнув я з полегшенням, позбувшись нічної мари.

Фашисти… вода, в якій я пливу. Ну, звичайно, наші сни віддзеркалюють те, що було насправді. Книжок про нелюдів-фашистів я прочитав багато, а трагедію, що розігралася в морі, бачив учора. Ось воно й змішалося докупи, непрохано увірвалося в мій заячий, сторожкий сон.

Та про це я не сказав нікому — почнуть кепкувати: неврастенік, мовляв!

Уранці ми знову пішли до горбача.

Боцман таки дотримав слова — кит збоку був розрізаний. Але надріз, звідки взяли м'ясо, на велетенській туші — мізерія, і не помітиш.

Я тепер мав нагоду спокійно оглянути горбача. Ось що це був за один: товстий, круглий, спереду кулястий і трохи тонший біля хвоста темно-коричневий тулуб; довжина його сягала за десять метрів. З одного боку в ньому стирчав глибоко вгрузлий уламок кістки. На голові, щелепах та грудних плавцях густо наросли вкриті короткими волосинами гулі. Спинний плавець невисокий, зате грудні — через що горбача й прозвали довгоруким — чималенькі.

Кити ці, розповів Адам Варфоломійович, водяться майже в усіх морях та океанах планети.

Весною і влітку вони, як і всі їхні родичі, пасуться в Арктиці або в Антарктиці, а зимувати пливуть у тропіки. Поодинці зустрічаються рідко — як правило, тримаються гурту. Так «веселіше», легше добувати харчі та й надійніше в океані, де повно хижаків. Хоч, треба сказати, на горбачів рідко хто відважується напасти.

— А от трапилося ж — напали, — вів далі Паганель. — Спробуємо уявно відтворити картину нападу.

І він, ніби вдумливий слідчий, заходився простежувати хід морського бою.

Отож горбач відбився від стада. В пошуках їжі, може, для прогулянки — немарно ж їх ще звуть веселими китами! — наблизився до берега. Він не досягнув ще бар'єрного рифу, як на нього, — про це свідчить уламок кістки в боці, — напала меч-риба. Тоді горбач вирішив повернути у відкрите море — ми з Оканем підтвердили, що кит спочатку вискочив із води і хвостом повернувся до берега. І саме тут його й заскочила зграя хижаків.

То були косатки, агресивні представники родини дельфінових.

У порівнянні з китами косатки невеликі — довжина їх сягає десяти метрів. А от злості й настирливості могло б вистачити й на тисячу китів!

Як я вже сказав, ми від початку до кінця бачили той поєдинок. І ті войовниче висунуті з води серпи теж. То, за свідченням Адама Варфоломійовича, були майже двометрові спинні плавці косаток. Полюючи під берегом, хижаки зустріли горбача. Така ласа здобич! Косатки часто пожирають навіть узяті на буксир трофеї китобоїв, аніскілечки не зважаючи на присутність людей та гуркіт корабельних машин. А тут — на тобі! — беззахисна тварина. Якщо вже косатки обрали жертву, від них вона не втече — знищать! І розтерзають її ще живою на шматки, насамперед згризуть смачний китовий язик. Він для них — делікатес.

— У даному разі, — закінчив свою «експертизу» Паганель, — косаткам не вдалося вирвати китового язика. А горбач, знаючи, що на нього чекає, зважив, що смерть на суходолі легша, ніж від зубів нападників.

Ми залишили місце загибелі горбача з важким серцем; ніби трагедія торкалася кожного з нас. «А може, й торкалася!» — подумав я. Все, що нас оточує: земля, небо, ліси, щонайменша билинка, — то частка нас самих, джерело, з якого ми черпаємо радість і снагу. Було прикро не