Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

…. Того новорічного вечора на «Буревіснику» було весело й гамірно. Кок та його кухарята на кормовій палубі накривали святкові столи. Гриміла музика, лунали пісні.

Капітан розщедрився, велів розкупорити, — що в плаванні трапляється рідко, — кілька пляшок вина.

Новорічна гулянка тривала до ранку. Я в ній участі не брав — саме стояв на вахті. Пригадую, на капітанський місток опівночі завітав Мотовило. Привітав мене з Новим роком і сказав:

— Слухай, старий, у тебе не знайдеться шматка паперу й ручки?

— Чого ж, є, — відповів я, діставши з шухляди все, що він просив.

От спасибі — виручив! — подякував Мотовило. — Зараз накатаю бабуні душевного листа.

Я ще здивувався: якого листа? Адже з берегом у нас зв'язок лише по радіо. От і наші новорічні поздоровлення випурхнули з-під руки радиста, що, схилившись над ключем, увесь час чаклує в радіорубці.

Радіограму послати додому ще можна, але лист… Шлях «Буревісника» проліг далеко від материків — яка вже тут у біса пошта! І от пляшка із запискою… У мене відразу майнув здогад: це його, Мотовила, робота!

— Ходімо мерщій в табір! — силоміць потягла мене Наталка.

Ми так і не наловили планктону, з порожніми сітями вернулися назад.

Лист викликав і подив, і безліч здогадів. Його жваво обговорювали до пізнього вечора.

— Це ж треба такому трапитись! — не переставав дивуватись Окань. — Хтось із наших співвітчизників просив порятунку.

— От би зв'язатися з портом, щоб дізнатися, хто останнім часом вирушав у одиночне плавання.

— Зробити це буде неважко, тим паче, що зачіпка є, — втрутився в розмову Адам Варфоломійович. — Відважний мореплавець Голопупенко адресує листа бабусі. Отже, ясно, що він із Жмеринки або десь із тих країв.

— Із Жмеринки, кажете? — вислухавши всі наші за і проти, нарешті озвався боцман. — Даю відсікти свою правицю, якщо цей лист не написав хтось із екіпажу «Буревісника». Дурний жарт! — сердито додав він. — Я б тому жмеринському горе-героєві скинув штани та добре всипав, щоб і десятому переповідав, що на морі подібні витребеньки недоречні. От тільки важко дізнатися, хто ж усе-таки додумався до такого глупства: на «Буревіснику» десятки людей, а почерк, як видно, змінено — лист писаний лівою рукою.

Я слухав Андрійовича, і мене ніби хто тягнув за язик — так і хотілося сказати: «Он він, той Голопупенко із Жмеринки!» Та я під заворожуючим і благальним поглядом Мотовила, — скільки ми й говорили, Анатолій не зводив з мене очей, — мовчав.

Допізна затяглася розмова.

Мовби з мішка, посипались різні морські оповідки. Про пошту в пляшках, якою з давнини користувалися мореплавці.

Нас найбільше захопили розповіді боцмана: він знав безліч цікавих історій.

Тоді-то ми й дізналися, що в морях і океанах з кінця в кінець, ніби повноводні ріки, струмують потужні течії. Більшості відомі лише такі, як Куросіо та Гольфстрім. А скільки їх ще є, про які ми навіть не здогадуємось. Ось хоч би і в Тихому океані: Північна та Південна Екваторіальна. Під однією з них, плинучи на стометровій глибині в протилежний бік, несе свої води течія Кромвелла. Є Перуанська, Ель-Ніньо, яку мешканці країни Перу ще називають Агуахе, що означає: приплив. Ойяйо, Антарктична, десятки інших…

Щомиті могутній плин течій переміщує з місця на місце гори води. Ця рухлива вода і стала тією дорогою, по якій з давніх-давен пересувається пляшкова пошта потерпілих моряків.

Ось кілька прикладів — випадки, про які того вечора розповів бувалий моряк.

Трапилось це в середині минулого століття.

Після шторму, який раптово налетів з неспокійної Біскайської затоки, чотирищогловий бриг «Грифтен» обігнув береги Португалії і заякорився в іспанському порту Гібралтар.

Коли після звільнення на берег моряки вертались на судно, вони, щоб вітер та хвилі не хилили шлюпку на бік, поклали в неї кілька кам'яних брил. Одна особливо поросла водоростями та черепашками. Круглобока, опукла, вона нагадувала пузату бочку.

Моряки уважніше придивились і побачили, що перед ними справді барильце.

Що ж, непотребу в морі більш ніж досить. Але ця знахідка виявилась неабиякою. Всередині барильця лежав засмолений кокосовий горіх, а в ньому — сувій пожовклого пергаменту, густо помережаний стрімкими готичними літерами.

Знахідка була не що інше, як трагічна і запізніла — вона пролежала у воді понад триста п'ятдесят років! — звістка великого мореплавця Христофора Колумба про загибель каравели «Санта-Марія».

Так розгадали таємницю зникнення славнозвісної іспанської каравели.

Пляшки, в яких потерпілі посилали своє останнє «прощай», люди знаходили й раніше. Ще в шістнадцятому столітті в Англії була заснована дивна посада: відкупорювач пляшок. Приводом для цього став такий випадок. Одного разу літній рибалка, повертаючись з моря, знайшов на березі викинуту прибоєм пляшку. Як потім довідались, у ній зберігалась таємниця державної ваги. Якийсь невідомий сповіщав про те, що військові кораблі Данії захопили в Арктиці російський острів Нова Земля.

Чутка про це докотилася до королівського двору Англії. Тоді королева Єлизавета і запровадила посаду відкривача пляшок. Шибениця чекала на того, хто знайдену біля моря пляшку наважувався розкоркувати сам!

Звичайно, мене й Наташу ніхто не уповноважував розкорковувати пляшку. Таким чином ми мимоволі стали сучасними відкупорювачами.

Тоді-то й вирішили: якщо інші користуються пляшковою поштою, можна спробувати й нам.

Вранці у джунглях знайшли великий кокосовий горіх. Журавка роздобув смолянистої речовини; я з Наталкою — схоже на провощений папір або пергамент листя острівного фікуса; Мотовило і Паганель на мілководді піймали кальмара: в нього, до речі, як і в інших головоногих молюсків — спрутів, каракатиць, — є мішечок з чорнильною рідиною, яку кальмар, замість димової завіси,