Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Збившись докупи, старші брати боязко озиралися навкруги. Не інакше, цей коротун знається з демонами або й сам менехуне — он він який крихітний! Такі думки можна було прочитати в їхньому лякливому погляді.

Чутка про спійманого велетня незабаром облетіла весь острів — про це подбав сільський віщун Лонго-Лонго.

З усіх усюд сходились до моря люди. Кожен хотів поглянути на те диво.

Вони помітили, що риба та справді незвична — вона нагадувала пагористий острів. Та це і був острів, пійманий Мауї перламутровим гачком.

— Потім він, відважний рибалка, прозваний Мауї-Пасмо-Тікітікі-О-Таранга, ще не раз вирушав у море, — закінчив свою оповідь Адам Варфоломійович, — І щоразу повертався з новим уловом…

Так один за одним з'явилися полінезійські острови.

Ніч спливала над світом. Засіяне зоряним кришивом, високо синіло бездонне небо. Багатоголосо озивались, набігаючи на рифи, хвилі. Примовк вітерець. Лише іноді дотикавсь він ніжноруко мого чола.

Я стояв з товаришами на острівці, який, може, теж піднявся з океанських глибин завдяки Мауї. Почувавсь я ніби заворожений, серце моє сповнилось казкових чарів. Наташа, бачив, була зворушена теж.

— Погляньте… погляньте!

З того боку протоки огнистими квітками над водою раптом розпукли смолоскипи. Один, два… Їх було четверо, рухливих вогнів, що, розсуваючи пітьму, ближчали й ближчали.

— Друзі нас шукають.

Потім, неначе вітер зірвав і розвіяв їх пелюстки, вогні-квітки згасли. Над островом розкуйовдженими пасмами заклубочився туман. Небо на сході — здавалось, там вогнились тисячі смолоскипів, — спалахнуло, заіскрилось.

Займався світанок.

Отже, прісної води ми так і не знайшли. Група боцмана теж повернулася ні з чим. Нас, як і раніше, годували й напували кокосові горіхи. Правда, останнім часом меню наше урізноманітнилось, а стіл поповнився ще одним делікатесом. Це був планктон — виловлені на морській гладіні згустки мікроорганізмів.

Одного разу Паганель звернувся із дещо незвичним проханням:

— Чи не могли б ви, шановні колеги, на кілька годин віддати мені свої тільняшки?

— Ви що, Адаме Варфоломійовичу, замерзли? — здивувався боцман.

— Ні, — відказав природознавець. — Просто я задумав експеримент.

Що лишалось робити? Ми скинули з себе, хто що міг: одні — сорочки й тільняшки, інші — майки, а Окань і я — пробачте! — навіть труси, і віддали Паганелю.

Коли ми з Василем простягали йому своє лахміття, друзі зайшлись веселим сміхом.

— На що тільки не відважишся в ім'я великої мети! — витираючи набіглі сльози, говорив Мотовило.

— Нічого дивного, — розважливо додав Журавка. — Наука вимагає жертв.

Та Паганель мовчки взяв наше спіднє, ніби й не чуючи тих дотепів.

Він, зрозуміли ми, високо оцінив наш вчинок.

— Вельми вдячний! — розчулено мовив. І тут же запропонував: — Будьте моїми асистентами!

— Гаразд.

Погожого дня вранці, захопивши свої лахи та густу капронову сіть, яку Паганель знайшов на березі разом з моєю робою та маскою Мотовила, ми з Оканем і Паганелем подалися на мис.

Ішли, не здогадуючись про його намір.

— Може, він… того, ну, словом… — пошепки мовив Василь, покрутивши пальцем коло скроні. — Від спеки, я чув, таке трапляється.

— Ти що?! — обуривсь я. — Адам Варфоломійович даремно нас не турбував би. Людина він серйозна, і якщо вже щось задумав, напевне цікаве.

Зліва від куреня, трохи далі того місця, де ми після аварії вийшли на берег, височіли одна біля одної дві скелі. Розтуливши і витягнувши в напрямку моря свої увігнуті, серповидні боки, вони, ніби долонями, ловили ними хвилі.

Вода то прибувала, линучи протокою між скель, то знову відкочувалась назад.

— Стривайте! — гукнув природознавець, коли порівнялися з тими долонями-скелями.

Ми зупинились.

— Ось тут і почнемо…

Паганель узяв тільняшки, інший одяг, сіть. Зв'язав усе докупи — так, що утворилась низка торбинок.

— Готово! — проголосив і кинув нам: — А тепер беріться за кінці.

Ми з Василем узяли ті кулі й понесли до скель.

— Подайте кінчик! — звернувсь до мене Адам Варфоломійович.

Я простягнув йому рукав чиєїсь тільняшки. Він узяв і закріпив його за виступ скелі, другий прив'язав до протилежної, таким чином перегородивши між ними прохід.

Зігнуті в кільця та вставлені у труси й тільняшки лозини робили цей риболовецький пристрій схожим на тканку або ж на ятір. Грузила з камінців утримували невід на вису, «перерізаючи» хвилю навпіл.

— Рибку ловитимемо? — поцікавивсь я.

— Чудасія! — неприховано засуджуючи Паганелеву дивакуватість, випалив Окань.

Набігла хвиля. Процідившись крізь тканину, залишила в її торбинках ледь помітний темнуватий наліт. Паганель озвався:

— Дивуєтеся з незвичної риболовлі? — перепитав. — Поясню: дива немає. Ми добуватимемо їжу… До вечора ще далеко, — глянув старий на сонце, — і в табір можна повернутися з багатим уловом.

Так ми почали ловити планктон.

Але не подумайте, буцімто його така сила-силенна, що можна гребти лопатами. Ловили ми по крихітці, година за годиною — до самого вечора.

В куточках саморобних кулів поступово осідала різноманітна живність: мальки риб, слизькі шматочки медуз, черв'ячки, які, до речі, бувають отруйними.

— Усе, що зверху, — неїстівне, а от під ним, — показав на коричневу, гидку масу Паганель, — то — планктон, мікроскопічні рослини й тваринки. Скуштуйте!

Природознавець