Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Сонце вже котилося до обрію, його вогниста куля торкнулась вершечків ледь помітних здаля дерев на західному березі Туамако.

Було надвечір'я.

Острівець, до якого ми дісталися, виявивсь таким цікавим, що А дам Варфоломійович з головою поринув у роботу. Він обмірював висоту і товщину кожного деревця, пильно розглядав неглибоко вросле в скелястий грунт коріння; для чогось збирав квітковий пилок тамтешніх рослин, в той час як ми з Наташею довгоногими чорногузами ходили по рифах, брьохали в коралових калюжах-заглибинах, палицею виколупуючи звідти різноманітні черепашки.

Які ж вони гарні, ті пестунки океану, і скільки там їх! Ота схожа на мініатюрний палац-хатинку, в якій живе неповороткий, але обачний молюск. Як тільки я підніс до нього палюгу, він сховався в свій перламутровий панцир, не забувши водночас затулити вхідних, схожих на п'ятак «дверцят»… А ця — світло-жовта, округла, мов диня, з довгастим хвостиком-спіраллю на кінці.

Про черепашки каурі я читав ще в дитинстві. На деяких островах Океанії їх використовують замість грошей. Не знаю, яка вартість тих «мідяків» та «червінців» серед тубільців, але особисто мені каурі дуже сподобались.

Поверхня їхня всіяна переливистими, темно-коричневими цятками. Плямиста, із золотавим полиском, вона нагадує шкуру тигра. Тим-то черепашки ці ще звуться тигровими. І знаходять їх найчастіше одну біля одної — парами.

Або взяти ось цю, яка через смарагдову, розташовану в центрі випуклої поверхні пляму охрещена «котячі очиці». Такий сувенір може прикрасити найвишуканішу колекцію.

Схилившись над прозорим мілководдям, я заходився діставати схожу на конус, з гарними хвилястими візерунками по «хребту» черепашку. Молюск, що з неї виглядав, і не збирався ховатися. Навпаки, він ще більше висунув свої озброєні присосками щупальці. Коли я його перекинув горілиць, він раптом простяг щупальце і, наче маятник, почав розгойдувати ним з боку в бік. Ще один енергійний порух — і черепашка з войовниче настроєним равликом, ставши на «ноги», повернулася в своє попереднє положення.

— Наталко, глянь! — показав я на дно ковбані. — Якийсь витівник, до рук ніяк не дається.

— Солоний! — скрикнула дівчина. — Негайно облиш його і не торкайся.

— Чому?

— От балда! — обурилась вона. — Хіба незрозуміло, що це отруйний конусовидний молюск? Варто йому уп'ястися в твоє тіло — і смерть неминуча.

— Отак уже й неминуча! — скептично кинув я.

— В усякому разі, — пояснила Наталка, — зустріч з цим молюском до добра не доводить.

— Ну, коли так…

Я, ніби знехотя, став відступати од ковбані, хоч подумки вже вирішив: швидше ноги на плечі — і ходу від цих пречудесних черепашок!

Залишивши володіння небезпечного молюска, я подався на край рифу.

Коралові нарости уступами спускалися вниз. Здавалося, в синюватій воді зводяться снігові кучугури.

А тільки кольору вони темного, іржаво-коричневого. За крок від них починалась безодня. Обдаючи холодком, у саму душу дивились її тьмяні, приворожливі очі.

Там, скраю коралового рифу, я й зустрів ще одне морське диво, яке мене ледве не згубило.

Якщо в ставку водиться різна нечисть — жаби, п'явки, яких я, матрос далекого плавання, якщо бути відвертим, боюсь дужче, ніж смерті, — то що вже казати про океан! У ньому від мільки до кит-риби повно всякої всячини.

— Твоє щастя, Васильку, — співчутливо мовила Наташа, — що ти наступив на тридакну на мілководді і не всією ступнею.

Тридакна… Мені хочеться розповісти про неї докладніше.

Я ходив по рифу, час від часу штрикаючи палицею в коралові заглибини, де в черепашках-хатинках причаїлися равлики. Досить їх збирати! І я, мов циркач-еквілібрист, який на хисткому дроті утримує рівновагу, пробирався краєм рифу, щомиті ризикуючи підковзнутися і впасти в океан. Я брів, переступаючи з ноги на ногу, і зовсім не дивився вниз. Води було до колін. Отже, про небезпеку годі й думати. Але я помилявсь…

Уже пройшов, балансуючи, не один десяток метрів. І тільки занурив ногу, намацуючи коралову твердь та збираючись ступити далі, як від болю скрикнув. Щось гостре раптом різонуло по моїй ступні.

Не тямлячи себе, рвонувся, намагаючись підняти ногу. Де там! Невидимий капкан її не випускав.

— Наташо… Наташо! Рятуй!!! — заволав з переляку.

— Чого репетуєш?

— Сюди! — махнув я рукою.

Вона підійшла. А я, неначе прикутий, як і раніше незрушно стояв на одному місці.

— Що трапилось?

— Не знаю… Подивись!

Збурена моїми рухами вода вляглася. Наташа глянула в неї, наче в скло.

— Солоний, — ледь чутно мовила, злякавшись не менше за мене самого, — ти в пастці. Стій і не сіпайся!

Вона взяла палицю. Набачивши щось під водою, встромила туди загострений кінець.

— Допоможи! — звеліла.

Пересилюючи біль, я з усієї сили натиснув на палицю.

— А тепер дай мені!

Наташа взяла дерев'яний важіль, і не встиг я й оком зморгнути, як вона різко нахилила його вбік.

— Ой! — зойкнув я, вивільняючи ногу з пазурів невидимої підступної істоти.

Великий та середній пальці почавило, але кров не текла.

— Солоний, Солоний! — докірливо хитнула головою моя рятівниця. — Ти відбувся легким переляком, бо тридакна з свого капкана жертву часом довго не випускає. Особливо небезпечно наступити на неї на глибині: там без повітря відразу задихнешся.

Ну й страхіття!

Я глянув під ноги. Піді мною, звівши докупи дугасті, з поперечними складками стулки, лежала велетенська черепашка тридакна.

Ах ти ж, підступна! Зі злості я