Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
— От і маєш — зіткнення характерів! — уголос закінчив я свої нелегкі й плутані думки.
— Що ти там бурчиш? — поцікавилась Наташа.
— Та… то я вколовся об гілку, — знайшов я що сказати.
Їй не потрібне це моє копирсання в душах. Вона і так якось зауважила:
— В тобі, Солоний, багато різної мішанини. Ну, словом, ти ще шукаєш себе, а тому й кидаєшся з боку в бік.
Потім Наташа з Паганелем сіли перепочити, а я, пам'ятаючи наказ боцмана — знайти воду, пішов у глиб острова.
Звичайно, ніякого джерела чи криниці не знайшов.
Звідусюди мене оточила гущавина. Серед неї голубими люстерками виблискували невеличкі озерця. Може, вони прісноводні? Попробував на смак. Ні, вода гірко-солона: її, мабуть, нагнало під час шторму.
Береги поросли травою. Ллє ні птахів, ані іншої живності на тихому плесі не помітив. Задушливо. Незрушне безгоміння. Понад болотом — синюватий димок.
Я пройшов далі з надією угледіти хижку, біля якої — тому й димок в'юниться! — тубільці розпалили багаття. Та з кожним кроком, коли став наближатися до диму, він танув і віддалявся. То, виявилось, звичайне марево.
Невловима фата-моргана… Ось із-за дерев видніють палаци й вежі. На власні очі бачу ажурне місто. Воно ніби пливе, повисаючи в повітрі. Вулиці, завулки, сновигають люди.
Та підійшов ближче: крім дерев, нічого. І ще тоскніше стало на душі. Міраж роздратував примовклі почуття, знову нагадав про людей, про світ.
От тобі й робінзонада! Нехай інші вихваляють самотність та відчуженість, а я скажу — особисто переконався: без людей не прожити. З їхніми чеснотами і вадами — вони необхідні, як повітря.
Що далі я заглиблювався в острівні нетрі, то ліс ставав густішим. Потім відкрилась галява, навколо якої стояли перевиті ліанами дерева. Під одним, завбільшки як людська голова, — плоди.
З боків вони підгнили й почорніли. Я розчавив ногою той «м'яч», лизнув язиком білий, мов крохмаль, м'якуш. Ніякого смаку — терпке та й тільки.
«Гаразд, візьму кілька штук із собою! — вирішив. — Мої всезнаючі друзі напевне скажуть, що воно таке».
Плоди висіли на гінких, схожих на ясени деревах. Я виліз, нагнув гілку, простягнув руку, аби дістати заморський фрукт. Овва! Він, чортяка, наміцно приріс. Все ж перекрутив вузлувате стебло — «м'ячики» один за одним покотилися в траву.
Назад дорога виявилась коротшою: після мене в траві та узбіч боліт лишився слід, і я не блукав — стежка вивела до лагуни.
— Відважному досліднику салют! — зустріла Наташа. — А це що? — запитала, розглядаючи мої трофеї.
— Хтозна, якісь гарбузи, — відповів я.
— Гарбузи?! — озвався Адам Варфоломійович. І, взявши важкенький «м'яч», поцікавився: — Де ви, колего, їх узяли?
— Там, у гущавині, — показав я в бік острова.
— Так це ж — знаєте що? — артокарпус, інакше — жака. Росте вона переважно на островах вулканічного походження, зрідка на коралових суходолах.
— Так, значить, це жака? — перепитала Наташа.
— Вона, — підтвердив Паганель.
— А що це таке? — пошепки запитав я.
— Васильку! — схопила мене за руку дівчина. — Ти. навіть не уявляєш, який ти молодець! Ці плоди, що ти приніс, — із хлібного дерева. Не куштував ніколи?
— Та я взагалі їх уперше бачу.
— Я — теж. Але багато про них читала.
— І про бунт на «Баунті» знаєте? — глянув на неї Паганель.
— Знаю, — відповіла Наташа.
Час уже й обідати. З собою ми взяли кілька кокосових горіхів: два зелених, з рідиною, яка заміняє воду; решта — спілі, всередині яких смачна-пресмачна і дуже поживна копра. В Полінезії вона буцімто основний продукт харчування. От і нас копра виручає з першого дня перебування на Кілі-Кілі. Шматка її, як долоня завбільшки, досить, щоб довго не хотілося їсти.
А тепер у нас ще й цей делікатес — плоди жаки.
Адам Варфоломійович розгріб пісок, звелів мені принести хмизу — в хащах вистачало! — і заходився видобувати, тручи палицю об палицю, вогонь.
Багаття запалало. Але всім нам довелося добряче попотіти, перш ніж пішов димок і затанцювала крихітна пелюстка полум'я.
Загадково всміхнувшись, ботанік повідомив, що він у земляній печі зараз пектиме перепічки… Коли дрова згоріли, Паганель присипав вугілля піском, притрусив листям, поклав зверху плоди хлібного дерева і знову насипав піску.
— Тепер чекаймо! — з полегшенням зітхнув. — З тіста жаки, замішаного на воді й підсмаженого, вийде смачна паста — попої, як звуть її полінезійці.
— А звідки ви це знаєте?
— О, таємниця! — так і не відповів на моє запитання Паганель.
— Наташо, що то за «Баунті», про який тебе запитував Адам Варфоломійович? — поцікавивсь я.
— Хочеш послухати?
— Дуже!
— Ну, гаразд, — і вона розповіла.
Трапилося те давно, точніше — в кінці позаминулого століття…
Одного похмурого дня від берегів Англії відчалив трищогловий військовий вітрильник з кількома десятками матросів на борту. Всі вони були сповнені найкращих надій, і жодному з них навіть на думку не спадало, що більшість уже ніколи не побачить рідної домівки, а декого чекають страшні випробування і ще страшніша смерть.
Море завжди підступне й небезпечне, та ще підступніші жорстокі люди. І поки «Баунті» плив на Таїті (а
