Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— Ті брили звуться головою негра. І підняло їх з дна штормом.

— А я ще подумав: точнісінько голови велетнів.

— У тебе, Солоний, — насмішкувато додала моя супутниця, — мислення, як і в Оканя, образне.

Поки ми з Наташею розглядали голомозе, безладно розкидане каміння, Адам Варфоломійович у прибережній смузі збирав якісь корінці. Він також виловлював з лагуни невеличкі, товщиною як олівець, деревця, що вертикально плавали у воді.

— Це паростки червоного мангра, — пояснив він. — Точніше, визріле насіння, яке у вигляді маленького сформованого деревця з гілок впало на воду. Отже, щоб прорости, насінню мангра не треба землі — досить і повітря. Вже потім, — вів далі Паганель, — цей тоненький «олівчик» своїм вістрям увіткнеться в мул, закріпиться в ньому, швидко проросте. А ось це, — показав мені Адам Варфоломійович галузку, — турнефорція. Її зарості — перед нами.

Трохи вище росли невисокі кущі. Ми наблизились, сподіваючись крізь них продертися, — суцільною стіною гущавина перепинила нам шлях.

Доведеться кляту турнефорцію обійти. І ми подалися вздовж лагуни.

«Що ж, гербарій, — подумав я, — річ потрібна, але боцман послав нас не по корінці та вершечки: слід шукати джерело».

Не встигли ми ступити й кроку до приліска, під яким виблискувало болото, як з кущів щось наполохано шугнуло. Ще крок — і знову; по листю ніби залопотів дощ, довкола сипонули великі сірі бризки. Одна влучила мені в обличчя, і я встиг її схопити.

— Наташа! — скрикнув. — Та це ж риба.

— А, — знаюче мовила дівчина, схилившись над пійманим дивом, — ти й справді, Васильку, вдачливий. Тобі до рук потрапила риба-стрибунець. На відміну від інших риб ця, — пояснила, — здебільше перебуває на суходолі, бо її органи дихання, що водночас є і зябрами і легенями, кисень можуть добувати як з води, так і з повітря.

Оце то чудо-юдо! Вгорі над головою, ніби лампочка на шахтарській касці, булькате око. Воно дивиться на мене зло й здивовано.

Рибка забарвлена в коричневе; плямисті візерунки по боках, пояснила Наталка, допомагають стрибунцю добре маскуватися на заболоченій місцевості, в мангрових джунглях.

— Біжи! — сказав я і випустив з долоні рибку.

Полонянка на мить завагалась, а потім, мов на ноги, ставши на пружні, видовжені бокові плавці, з допомогою хвоста випросталась, піднялась трохи вгору, напружилась і, як цвіркун, рвучко скочила геть.

Скільки ми і йшли, на кожному кроці зустрічали безліч таких рибок-стрибунців. Вони випурхували з кущів, скакали по гілках, по болоту.

Чагарі скінчились, перед нами зеленів тінистий гай.

Серед знайомих мені дерев — високих, з м'яким видовженим, як голки в сосни, листям казуаринів і пальм — були й такі, яких я ніколи не бачив. Ну, от хоч би це: стовбур гладкий, саме невисоке. Широко розкидавши крону, воно стоїть на узліссі. Або інше — вузлувате, стрімке, під густими шатами гілля.

— О, пізонія! — впритул наблизившись до одного з дерев, радісно вигукнув Адам Варфоломійович. — Здоровенькі були, давно не бачились!

Заходився оповідати, як під час наукового відрядження на Калімантан він, тоді ще молодий ботанік, Адам Кава, з пізонією мав халепу. Якось, злізаючи з такого дерева, він схопився за гілку, та відчахнулась.

— Шкереберть полетів я на землю, — закінчив Паганель. — А наслідок — перелом ребер. Отож надійність пізонії, шановні колеги, оманлива: хоч гілки її й товстелезні, одначе крихкі, легко ламаються від найменшої ваги.

— Може, ви були тоді набагато повніші? — поцікавивсь я. — Через те і не втримала гілляка…

Варфоломійович не на жарт образився.

— Юначе, — кинув докірливо. — Я замолоду був справжній Аполлон — жодного грама зайвої ваги.

Мені хотілося поговорити ще, а точніше, трохи його подратувати, — є в мене, зізнаюсь, така вада — незлоблива дошкульність! — та Наташа непомітно сіпнула за руку: годі, мовляв!

Годі то й годі. Я не став сперечатися. Адам Варфоломійович — гарна людина, в дідусі мені годиться і, звичайно, не заслуговує на те, щоб я об нього точив свій язик.

«Негоже це, хлопче! — подумки звернувсь я до себе в третій особі. — Ну, тобі обридло, не подобається в Паганеля та і в Наташі те, що вони довколишній світ, красу земну, буяння природи намагаються втиснути в рамки науковості, розкласти її на полички, розчленувати до останньої молекули й атома… Ти дивишся на розгойдані вітром дерева, де в мінливих переливах світла й тіней виблискує смарагдове гілля. Воно вабить зір, і в дотику його тобі відчувається ласкавість материнської руки. Для твоїх сьогоднішніх подорожан те зелене галуззя, що раптом пробудило «тобі стільки почуттів, — просто хлорофіл і ще щось подібне… Узбережжя з гіркуватими пахощами свіжих водоростей, синіми скалками залишеної в заглибинах води, лоскітливим доторком прохолодного піску до твоїх ступнів — то тільки літораль. Навіть на краплю води з віддзеркаленням атола й сонця вони, науковці, дивляться як на сполучення різних там хімічних елементів».

Одне слово, аква, Н2О, дідько б їх узяв! Чи в мене не схожа на науковця вдача і душа моя настроєна на інший лад? Хтозна. Єдине скажу: коли хтось, забачивши, наприклад, райдугу, почне розкладати розмаїття її кольорів на складові, барви, що викликали радість, для мене відразу гаснуть.

Якось я сказав про це Наташі. Вона тільки загадково глянула, засміялась, але так нічого й не відповіла. А боцман, нагодившись на нашу розмову, порадив:

— Не забивай дурницями голови. І ще скажу: нерозумно вважати себе кращим, викінченішим за інших.

Образив мене тоді дракон! Бо зверхності та гордовитості в мене, здається, нема.

Зараз я прагнув розібратися в своєму бажанні позлити Паганеля. І таки цьому прикрому наміру знайшов обгрунтування. Це зветься — гм, як там воно? — ну, психологічна несумісність.

Коли збираються в далеке плавання, капітан ніби укомплектовує