Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— А я-то думав: чого в Мотовила на підборідді гармошкою звисає воло. Він схожий на…

— Завів! — сердито перебив Оканя Анатолій. — Ти краще глянь на свої колеса, — огризнувсь він.

Так воно буває завжди: спочатку жарт, потім сварка. Та цього разу все обійшлося мирно. Після Паганелевої розповіді ми довго не лягали спати, говорили про все на світі.

— Цікаво так багато, як Паганель, знати! — з доброю заздрістю мовив Мотовило.

— Людині взагалі властиво думками поринати в таємниче, — сказав настроєний на філософський лад Окань. І раптом спрямував розмову в інше русло: — А тільки в житті не завжди робиш те, до чого лежить душа…

Спочатку ми не зрозуміли, чим викликане його нарікання. Та слово за слово — мій тезко став відвертішим. Після різних там натяків зізнався, що мріяв бути поетом.

— Мрії не судилося здійснитись, — журливо додав. — От і чищу разом з вами гальюни. Море, чайки, острови — аякже, романтично! — уїдливо сказав він сам про себе.

Ми допізна тоді вели розмову. Про що тільки не говорили!

Гарні вони хлопці — Василько Окань, Анатолій Мотовило, дарма що кожен, як і я, із витребеньками. Ну, а хто, скажіть, не має вад? Он на сонці і то плями… Правда, в Журавки вад, здається мені, немає. Володя взагалі мій ідеал: розсудливий, врівноважений. Та й морське ремесло знає на зубок.

І долі Журавка не проклинає. Чого ж бо нарікати! Він першокласний матрос, робота йому люба, заочно навчається в технікумі — одне слово, знає, чого хоче, не те, що гм… дехто з нас.

Окань з Мотовилом твердять: мовляв, життя їх не пестить. А по-моєму, всі ті балачки — дурні. Бо коли людина чогось прагне, її не спинять ніякі перешкоди, і нічого тут вплутувати долю, бога, чорта.

Василько мріяв стати поетом; звичайно, поет — це щось зоряно-високе, і, щоб його досягти, замало хотіння: потрібне обдарування. Чи є воно в Оканя — баба надвоє ворожила. Адже добірка віршів про зорі та про плакучі верби, яку Василь надрукував у районній газеті, ще ні про що не говорить.

І, отже, проклинати долю та кепкувати з того, що ми прості матроси, нам нічого. Ця праця теж дає багато втіхи — ніщо, взагалі, не минає безслідно, кожен крок людини залишає на її серці зарубки. І байдуже: стане Василько поетом чи ні. Мені здається, якщо ми не глухі до правди та краси — це, може, необхідніше, ніж уміння віршувати. Якось я бачив, як дорожні майстри ремонтували вулицю. В'язучий, розплавлений гудрон суцільним шаром покривав бруківку. Вогнисте вариво палило всяку стеблину. Здавалось, не могло вціліти ніщо живе. Та ба!

— Минулої весни, — сказав кремезний чоловік, — я особисто стелив тут шлях. А бач, проросла трава. Спухирила, плечима підняла асфальт — і потяглася до сонця.

Проходячи там, я помітив, як на старій бруківці крізь щілини справді вибивались зелені паростки. Напоєні земними соками, вони виявились сильніші за камінь.

І я подумав: ось взірець життєлюбства!

Образ тих пагінців згадався мені немарно. Тож я й розповів про них хлопцям: нехай, скиглії, знають — навіть трава бере своє, а ми ж — люди!

Друзі, бачив, повеселішали, геть відігнали похмурий настрій.

— Ай справді, чого журитись? — озвався Окань. — Все стане на своє місце. Ти, Солоний, геній, що навів нам той приклад.

Геній чи ні, а сказав так, як воно є. Узбережжям ішли ми зараз утрьох до західного краю Кілі-Кілі.

Звідси добре було видно увесь атол. Оточивши довкруг лагуну, присадкувато підвівшись над водою, зеленими цятками лежали вдалині коралові острівці. До найвіддаленішого, розташованого на протилежному кінці лагуни острівця, де того пам'ятного і нещасливого для нас дня висадились наші товариші, — далеченько: крізь голубий серпанок видніли лише верхівки пальм.

— Кілометрів десять, — на око прикинув я.

— Якщо не більше, — додала Наташа. — А отже, нам туди не дістатися.

Паганель короткозоро озирнувся: без окулярів він не бачив навіть сусіднього острова, що простягнувся за кілька кілометрів від Кілі-Кілі.

Коли ми пливли сюди човном, то бачили зовнішній вигин цього суходолу.

— Атоли, — докинув Адам Варфоломійович, — як правило, оточені широкими кораловими поясами, що оберігають острівці від руйнування. Тому до них не підійти навіть на легкому, з малою осадкою човні.

Може, й атол Туамако в інших місцях має захисний бар'єр, але тут, де ми зараз перебуваємо, коралове кільце розірвано, й до самого острова від нього іде вузький прохід.

На протилежному березі протоки кущисті чагарі, розсипані крихітні острівці, почорніле каміння, неглибокі вирви.

То відплив оголив підводну смугу прибережжя — зону літоралі.

А тут, ліворуч, гостро вклинюється в протоку західний край Кілі-Кілі.

Тому що постійно владарюють припливно-відпливні течії й шар води кожного разу покриває плаский мис, на ньому жодного деревця. Зате далі, понад лагуною, — гущавина.

Уже в перші дні на острові я помітив, що тамтешня рослинність одноманітна: мангри, казуарини, пальми, з повітряним корінням пандануси, два-три деревця папайї — от і все.

— Нічого дивного, — погодився Паганель. — Як мені відомо, таке спостерігається на всіх атолах — рослинність бідна, складається не більш як з двох десятків чагарників і напівчагарників. Та ще з отих названих вами дерев.

Видно було, як з прибережжя та й з самої лагуни відплив, ніби велетенський насос, відкачує дедалі більше води. І це, внутрішнє, озеречко — лагуна, й зовнішні, що оточують атол, підводні рифи по краях помітно міліли, оголювались. Зорові відкривалась таємнича картина океанської безодні: різноманітні корали, уламки брил, ковбані.

— Бачиш, на зовнішньому рифі серед поля живих коралів каміння? — запитала Наташа.

— Бачу, —