Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Минав час — спливала хвилина за хвилиною, а ми досі ще, ніби нас тримала якась невидима сила, лежали непорушно.

Я подумав: аби так трапилося, щоб тієї миті, коли ми вийшли з моря, стомлено впавши на пісок, нас угледів художник, — кращої композиції для картини «Морська катастрофа» годі й шукати.

Тропічна природа взагалі, — переконались ми пізніше, — не перестає вражати прибульця буянням рослинного світу, в якому щонайменший пагонець невтримно пнеться до сонця, квітне, розхлюпує п'янкі, запаморочливі пахощі.

Так само щедра вона й на барви: від світло-смарагдових до яскравих — оранжевих та жовтогарячих.

А які квіти, всі оті плумерії, орхідеї, хібіскус, що, як і полум'яне та райське дерево, приковують зір, захлюпують очі багряним, цитриновим, блакитним! Щоправда, в крикливих барвах тамтешньої фауни й флори не стільки відтінків, тонів і напівтонів, які звикли ми бачити в наших лісах.

Місце, куди ми дісталися, подолавши, нарешті, водокруті й глибочінь, являло собою нешироку, з боку моря увігнуту, неначе бумеранг, смугу спорохнявілого, перемеленого жорнами хвиль коралового вапняку.

Обіруч, підступаючи до самої води, росли карячкуваті, схожі на огидних павуків, злинялі під сонцем мангрові зарості — з дивним повітряним корінням замість гілля чагарі.

Коли дивишся на них знизу, видно лише їхні криві ноги, немовби чагарі ті заходилися танцювати, викидаючи найхимерніші колінця.

Далі, в глибині острова, заступаючи виднокіл, височіли кокосові пальми, хлібні та інші дерева.

З протилежного боку цей рятівний для нас шмат суходолу, до якого ми щойно дісталися, обрамляло море — затишна бухточка, що вклинилася в спадистий сліпучо-білий берег. Але і тут, мабуть, іноді буває неспокійно: хвилі заливають, сягаючи до самого пальмового гайка, всю берегову смугу. Принаймні про це свідчила недавня, тепер висохла лінія прибою — хвиляста торочка з піску та камінців, залишена після шторму ген попід пальмовими стовбурами. Ну, та ще розкидані по всьому березі лапаті, зсудомлені спекою морські п'ятикутні зірки, галузки недавно живих коралів, стулки великих і зовсім крихітних, з вологим полиском внизу черепашок.

На цьому тлі — видовженому кораловому узбережжі, яке живописцю могло б правити за полотно, ми й розташувалися — семеро знесилених, але щасливих невдах-мандрівників, гордих усвідомленням того, що з такого важкого двобою вийшли переможцями.

Сцена, гідна пензля великого Айвазовського!

… Перше, що ми відчули, ступивши» на незнайомий берег, — це сильне запаморочення. Від надто тривалого перебування серед хвиль, які нас так довго гойдали, земля ходором ходила під ногами. Треба було докласти чимало зусиль, аби подолати десяток-другий метрів.

Мов п'яні, похитуючись з боку на бік, брели ми суходолом, діставшись, нарешті, нинішнього місця.

— Приїхали! — сказав боцман, стягуючи з себе прилиплу до тіла робу.

Він хотів скинути й тільняшку, але, викрутивши, надів її знову: з тропічним сонцем жарти небезпечні — од незвички враз вискочать пухирі-опіки.

У центрі цієї живої картини сиділа Наташа.

Звісивши над схиленою головою руки, вона збиралася викручувати свої русалчині коси. Біля неї, розкидавши по піску кістляві руки і ноги, горілиць лежав Мотовило, чимось схожий на викинутого прибоєм спрута. Поруч, підставивши спину призахідному, але ще спечному сонцю, в одних трусах до колін стояв Окань — голова забинтована, а на пов'язці — шматині Наталчиної сорочки — повільно розпускалася криваво-червона троянда.

Боцман поскидав із себе все і лишився в самій тільняшці та плавках.

Він сидів навпочіпки перед черепашкою молюска тридакни, допитливо розглядаючи велетенські перламутрові стулки.

Банькуваті очі, над якими майже вертикально стирчали пучки рідких стрілчатих брів; розпушені руді вуса — довжелезні волосини — і кругле, з глибокою ямкою підборіддя — все це робило Андрійовича схожим на тюленя.

Журавка та Паганель — бідний Адам Варфоломійович, він ледве дихав! — лежали, скоцюрбившись, віддалік. А біля них, притискаючи до вуха долоню, аби з нього витекла вода, на одній нозі підстрибував я.

Збоку валялися наші рятувальні пояси й нагрудники, одяг, деякі інші речі. Серед них — постійна супутниця старшого матроса Журавки в його морських мандрівках — маска для підводного плавання, сумка з консервами, ніж — власне, всі ті нечисленні предмети, які й складали цей жалюгідний «натюрморт».

Додам, що повітря було напоєне солоними випарами моря, п'янкими пахощами джунглів. У ньому на тисячі ладів бриніло пташине різноголосся з чіткими — здавалось, волає людина — викриками папуг та переспівом дрібного птаства.

Проте художникові не дано усе це змалювати, перенести на полотно.

Всі впали на гарячий, лоскітливий кораловий пісок. Лише Окань, тамуючи біль, — обличчя похмуре, губи міцно стулені, — мов тичка, стояв за кілька кроків од нас.

— Чого стовбичиш? — звернувся до нього Андрійович. — Іди-но сюди! — покликав.

Василь підійшов, опустився на коліна.

— Справи кепські, — оглянувши пов'язку, крізь яку просочилася кров, мовив дракон. — Ну, та скажу відверто: не смертельно. До весілля заживе.

— Гомо тарабаніус. А це про щось та говорить, — значуще докинув Мотовило.

— Що, що? — перепитав боцман.

— Я назвав нашого Оканя, звичайно, по-латині, — незворушно вів Мотовило, — тяжкопораненим.

— А звідки ти знаєш латинь? — поцікавивсь я.

— У коледжі вивчав.

— Ти що, за кордоном жив?

— Доводилось, — плів Мотовило, який — знали ми — родом з Примор'я і, крім свого тайгового висілка, ну, та ще хіба що порту Находки, інших країв і в очі не бачив. — Жив і в Парижі, й Лісабоні. А вищу освіту здобував у Кембріджському й Оксфордському університетах.

— Я бачу, зібралась компанія базік! — вислухавши Мотовила, дійшов