Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
Мотовило, правда, вже плавав на кораблі. Дечого він таки навчився, і моряцької виучки йому не бракує. А тільки нам, новачкам, набридли його розповіді «бувалого» моряка, відважного й безстрашного. За довгий язик боцман теж недолюблює Мотовила.
— Сякий-такий невдячний! — пригадую, налетів на нього дракон. — Йому, бач, розгулятися ніде. А знаєш ти, салаго, що оцей «Буревісник», на якому тобі, як ти маєш милість висловитись, тісно, ходив аж до Певека — у високі північні широти?
Ми й не підозрювали, що Мотовило торкнувся тоді заповітних струн боцманового серця. Як довідалися пізніше, він, боцман, у Берінговому морі не один рік плавав на невеличкій звіробійній шхуні. Навіть був капітаном. Потім його, Андрійовича, замінив молодший, з дипломом. Та не розлучатись же з морем! Отоді-то і влаштувався старий морський бродяга на «Буревісник». Власне, з приходом Андрійовича почався, певніше, збігався літопис далеких океанських рейсів науково-дослідного судна.
Спочатку «Буревісник» ходив уздовж Камчатки та Курильських островів, де океанологи вивчали далекосхідні моря. Пізніше дороги пролягли в Індійський і Тихий океани. І цілком зрозуміло, що Андрійович неабияк дорожив честю такого, нехай і невеличкого, суденця. І кожне неввічливо сказане на його адресу слово обурювало боцмана, сприймалося ним як особиста образа.
Мотовило нині вислухав повчання боцмана мовчки. Та я не втримався. Щоб якось виявити і свою особистість, кинув:
— Підростемо — і нас море скупає…
— Якщо ти, Гайовий, братимеш приклад з Мотовила, — сердито озвався дракон, — море тебе не те що скупає, а взагалі поглине!
— Годі вам, Андрійовичу, згадувати мої давні гріхи! — подав нарешті голос Мотовило.
Згадавши про гріхи, він мав на увазі випадок, який трапився з ним у порту. Одного разу, фарбуючи корму, він задивився на дівчину, що проходила пірсом. Втратив рівновагу — і шубовснув у воду. Коли боцман заходився йому докоряти, Мотовило на своє виправдання, не моргнувши оком, заявив, що в нього запаморочилась голова. Ще довго сміялися з нього друзі…
Це й дало зараз боцману підставу, відповідаючи мені, уїдливо зачепити й Мотовила.
Милю за милею долали ми відстань до берега.
Од води віяло пахощами свіжих, з грядки, огірків. Так буває завжди після шторму, коли вітер і хвилі викинуть на узбережжя одірвану від скель траву та морські водорості. А біля Туамако напередодні пронісся шквал.
Я зачерпнув у жменю води. Вона була прозора, аж синювата.
Підніс до обличчя, вмився — лоскітливо-теплі цівки побігли за комір. На губах лишився терпкий смак ропи. Ну й солонюща!
Човен плив тихо, не піднімаючи хвиль. Лише за кормою, там, де воду, неначе плугом, проорали лопаті гвинта, вилась тоненька борозна. Обабіч бортів плесо лежало прозоре й чисте. З нього, точніше з його поверхні, дивилось на мене моє ж обличчя.
Вихрястий чуб, злинялі брови, кольору морської води очі. «Хе!» — посміхнувсь я до себе. Нічого в мені, степовикові, з тих пір, як я залишив село, не змінилося. Ні в душі, ні зовні. А втім — хіба ж я був коли-небудь таким смаглим та мускулясто-дужим!.. На обличчі лише зуби блищать. Та й руки, зміцнілі від повсякденної фізичної праці, нагадують вузлуваті руки сільського коваля.
От би побачив мене дядько Федос!
«Я пишаюсь тобою!» — неодмінно сказав би він.
А матуся — це вже точно! — помітивши, як я схуд, заплакала б. Їй все здається, що я й досі босоногий Івасик-Телесик, який любив колись майструвати човники з рогози… О-ох, як давно те було! — поринув я у спогади. Літ збігло немало, і як би я не протестував, а в мені таки теж сталися зміни. От хоч би й таке. Раніше я, уявляючи роботу на кораблі, мріяв лише про дивовижні пригоди. Та ба! Коли ближче познайомився з морським людом, зрозумів: усі ті, кого, як і мене, покликало море, насамперед — великі трудівники. Це боцман або старший матрос Журавка. Вони, як білка в колесі, з ранку до вечора у корабельних клопотах. Крім, звичайно, лінькуватого Мотовила, який не береться до роботи.
Незважаючи на буденну працю, в якій ніби так мало знадливого, працю, що вимагає від людини і вміння, й мужності, — адже морське середовище, таке своєрідне й незвичне, приховує в собі багато загрозливого й небезпечного, — незважаючи на все це, моряки, зрозумів я, не перестають мріяти про романтичні подорожі, пригоди, далекі екзотичні острови. Хоч про це вони вголос нікому й ніколи не говорять. Рідко коли, здебільшого мимоволі, крізь удавану загрубілість і черствість, що, мов панцир, ховають од стороннього ока вразливу моряцьку душу, прорветься раптом оте потаємне й непідробне, що свідчить, які насправді до всього чутливі мої товариші.
— Таке воно, море! — одного разу сказав нам Андрійович. — На землі живеш довгі роки, а так, буває, й не відчуєш — гостро й сильно, як це трапляється часто-густо тут, — жадоби життя, боротьби з розлютованою стихією.
Якщо говорити про себе, то я до моря теж прикипів душею, полюбив його суворість — усе те, що пов'язано із службою на кораблі. І все ж раз у раз, всупереч здоровому глузду, вимальовуються перед моїм внутрішнім зором химерні картини морських пригод… От наш «Буревісник» попадає в тайфун; все трощить і змиває з палуби люта буря. В ефір летить тривожний сигнал «SOS». Жити лишилося лічені хвилини. І раптом — своєю уявою різко повертав я хід подій — море вгамовується, буря вщухає, а корабель випливає на чисту воду, де під сліпучим сонцем на вічнозелених тропічних островах стоять високі кокосові пальми, ваблячи нас у довгожданий затінок… А то ще ми рятуємо потерпілих, корабель яких пішов на дно, або й самі опиняємось на безлюдному острові.
Фантазії моїй, як бачите, немає меж. Бо кожен, хто прочитав бодай одну книжку, — таку, скажімо, як «Робінзон Крузо» чи «Таємничий
