Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Уже кілька днів, як «Буревісник», перепливши Японське море, простував на південь — до екватора, у вічно теплі води.

Звечора, коли схопився вітер і океан розхвилювався, ми згорнули швартові канати, вклали їх кружальцями у величезні «бухти»; на люки, що вели до глибоких трюмів, натягли брезентові чохли — жодна краплина не повинна проникнути всередину; пласкими металевими глухарями наміцно задраїли ілюмінатори. Палубний вантаж, рятувальні шлюпки — все закріпили по-штормовому.

Зачувши дзвін ринди — вахтовий матрос на ходовому містку відбивав склянки, — я прокинувся.

Нашвидку умився, поснідав і вийшов на палубу.

Ще вчора похмурий, непривітний, океан вгомонився.

«Буревісник» уповільнив хід, потім зупинився. Вода за кормою, збурена потужним гвинтом, заспокоїлася й примовкла. Не видно було навіть брижів — дрібних, зморшкуватих хвиль, які під час руху судна віялом розходяться обабіч.

Вдалині лежали обрамлені торочкою прибою невеликі острівці.

Я в бінокль розглядав берег, сліпучо-білу смугу піску, високі пальми.

— Годі видивлятися! — почув над вухом глухий, сердитий голос.

То — боцман…

— Завтра все одно висадимось на берег. Дозвіл на це щойно одержали по рації, — докинув він, — тоді й побачиш усе, що тебе цікавить. А зараз переодягнись — он яка замазурена роба! — і мерщій на вахту.

Море дивилось на мене синьооко й замріяно. Здавалося, воно запитує: «Звідки ти, хлопче? Які дороги заманили тебе сюди?»

Які… Аби ж я міг кому розповісти! Я згадав би наш розлитий за городами ставок, де ми втрьох під час весняної повені гнали пліт; не забув би і дядька Федоса, розказав би, що про мандри мріяв змалку.

Серце моє справді, як ставок у повінь, переповнилось щасливим почуттям. Адже — подумати тільки! — коралові острови, про які так багато мріяно-перемріяно, бовваніли перед очима. Але кому та й навіщо про це розповідати, якщо більшість моряків «Буревісника» вже не раз відвідувала подібні місця, а ті члени екіпажу, які вперше вирушили в далеке плавання, були зараз заклопотані кожен своїм.

Втім, невдовзі на місток, де я стояв, завітав мій тезко — матрос Василь Окань.

— Відважному мореплавцю, — скинувши крислатого, в плямах сурику та охри капелюха, кинув він, — моє шанування!

— А, Василь, — ніби не помічаючи його глузливого тону, просто відповів я. — Здоров, здоров!

З містка мені було видно, як хлопці на кормовій палубі лагодять риболовецькі сіті; до високих дерев'яних ящиків кріпили шматки легкого пінопласту, щоб вони не тонули, коли в них покладуть зібрані корали.

Двоє з палубної команди, наш підшкіпер та матрос Анатолій Мотовило, готували рушниці для підводного полювання: гострили затуплені тризубці, розплутували прикріплену до вічка алюмінієвого дула і надіту на виступ запобіжника багатометрову контрольну линву… Знову й знову перевіряли надійність спускової, що викидає стрілу з гарпуном, гуми.

Тому я поцікавився:

— А що, справді вранці висаджуємось на острів?

Василь, як я зрозумів, на поставлене запитання ніколи не дасть прямої відповіді. Він, Окань, — так принаймні сказав мені, — десь ніби вичитав, що діалоги між людьми зовні повинні бути неконкретними й малозмістовними — як айсберги, що переважну більшість своєї маси ховають під водою і назовні витикають лише мізерну свою частину. Тільки в такий спосіб, твердив Василь, співрозмовники можуть досягти бажаного взаєморозуміння.

З Оканем часто можна було погомоніти приблизно так:

— Куди йдеш? — зустрівшись, питаєш у нього.

— А зорі вгорі — мов грона винограду, — чується у відповідь.

— Ти що, захворів?

— Дорогу здолає, хто вийшов долати! — значуще, з «глибоким» підтекстом відповідає він.

Як мовиться, на городі бузина, а в Києві дядько!

Та Окань, чи то щоб його вважали оригіналом, чи й справді повірив у доцільність такого спілкування, інакше ні з ким і не говорить.

Ось і на моє запитання він відповів:

— Зорі, віщуючи схід, виснуть так низько!

— Що ти мелеш? — спантеличено перепитав я. — До чого тут зорі, якщо я тебе запитую про висадку!

— І суходіл ніби в тумані, де не ступала людська нога… Слід, залишений на піску, розповість про моє буття.

— Васю, годі клеїти дурня! — не на жарт образився я. — Скажи по-людськи, о котрій почнуть переправлятися на берег.

Окань — горбатого могила виправить! — і далі так само сипав химерними натяками.

Щоб сповістити про мотобот, яким завтра збираються переправлятись на острів, Василь заговорив про місяць, що, як човник, плине, торкаючись хвиль.

Нічого не скажеш — образно, а пуття мало. І я, переконавшись, що від нього іншого годі й чекати, повів розмову в його стилі і на його вподобання.

Він запитав, чи довго мені стояти на вахті. І я відповів:

— Ніч, як чорний слон, наступила ранкові на вухо.

Тобто це означало, що моя вахта кінчається вранці. Не знаю, чи зрозумів Василь мою тарабарщину; він запитав іще про щось, потім поцікавився, чи не говорив боцман, кому з матросів завтра фарбувати судно.

На це останнє запитання я відповів так:

— Темрява вечірня змішала барви, і вітер пензлем змахнув у піднебессі — самотній маляр у годину свят…

Звичайно, небагато треба мудрості, щоб сипати такими словами, гадаючи, що їх хтось збагне. Важче все це вислухати та зрозуміти. Ото й Окань — його козир, як то кажуть, був битий його ж картою! — відчував це на собі.

Він слухав мене терпляче, після кожної моєї фрази,