Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Уже давно на борту нудилися іхтіологи, ботаніки, орнітологи, а «Буревісник» досі ще стояв, припнутий до причалу.

Треба сказати, що повна назва цього корабля: «Буревісник Глорія». Але ніхто його так не звав. «Глорія» буцімто латинською мовою означає: ореол, прикраса. А який до біса ореол це наше суденце! От його й називали просто «Буревісник», а іноді ще простіше — «Глорка».

Багато днів і ночей змарнували ми в порту. Різні клопоти заважали вийти в море. То десь на залізниці затримувався вантаж, без якого вчені не могли вирушати в далеке плавання; то несподівано захворів штурман і капітан шукав йому заміну.

З нас уже почали кепкувати.

Простуючи причалом, коло якого зупинився «Буревісник», портовики глузливо говорили:

— Ці морячки, мабуть, бояться вітру — вирішили переждати, поки він ущухне.

— А може, їхній ковчег сів на мілину? — гукали з кабіни височенного портального крана дівчата-кранів-ниці.

І, сміючись, пропонували:

— Якщо капітан не заперечує, можемо підсобити — зрушити з мертвого якоря вашу посудину.

Вони бралися за важелі — і довгошия стріла підйомного крана повисала над кормою «Буревісника».

Зачувши ті слова та угледівши над головою стрілу, наш капітан від образи червонів як рак, а боцман супився і цідив крізь зуби:

— Теж мені помічники — білоручки-верхоглядки! Знайшли з кого кепкувати, з бувалих моряків.

І спересердя накидався на нас, матросів:

— Чого вуха розвісили?! Що, роботи немає? Оно палуба яка брудна, ніби її зроду не драїли. Ану мерщій до діла!

Присоромлені, ми брали швабри і починали прибирати палубу. Так ми стояли аж до грудня.

З півночі подув холодний вітер, у повітрі закружляли сніжинки.

Та одного дня за наказом боцмана підняли важкий трап — довгу, хистку «доріжку», яка вела з корабля до пірса.

Кілька матросів з берегової команди швартовиків скинули з масивних чавунних тумб петлі манільських канатів.

«Буревісник» здригнувся.

Туга линва, що тримала його на припоні, востаннє натягнулася. І, ослабнувши, лунко впала на маслянисте плесо гавані. До вуха долетів різкий, пронизливий звук — ніби стьобнули батогом повітря. Дедалі більша смуга води відділяла судно від берега. Здавалося, між ними загнали велетенського клина, що помітно ширшав, аж поки й зовсім не перетворився на безмежний водяний простір.

Буксирний катер, відтягнувши «Буревісник» від причалу, залишив його посеред бухти, обабіч якої, по сопках, розкинулось приморське місто, а сам попростував до кораблів, які щойно повернулися з плавання і тепер стояли на рейді, очікуючи черги, коли їх підведуть до берега.

Видно було, як з кораблів — нам, а може, тим, хто стояв на причалі, — прибулі моряки махають руками.

Суворі, мужні люди, які змагалися з штормами, тепер не приховували радості від зустрічі з рідною землею.

Надійшов вечір. Після напруженого трудового дня боцман дозволив мені перепочити.

Вночі крізь сон я почув над своєю каютою чиїсь голоси, човгання підошов об дерев'яний настил палуби, брязкіт піднятих з морського дна якорів.

Внизу, у металевому череві корабля, запрацював двигун — гуп! гуп! гуп! — від чого перебірки й стільці в каюті затремтіли, а увесь «Буревісник» здригнувся, неначе наскочив на мілину… Потім тричі пробасив гудок. Корабель з боку на бік заколисливо гойднуло.

Напівсонний, я збагнув, що відчалюємо. І, від утоми не в змозі прокинутися, знову поринув у пестливі хвилі сну…

Коли розплющив очі, над морем займався сірий світанок.

Більмувате сонце ліниво зиркало з-за хмар.

Над щоглами, неначе їх приклеїли до верхівок, непорушно зависли ширококрилі альбатроси.

Значить, ми відійшли від берега далеко, якщо замість чайок з'явилися альбатроси. Адже ці горді, що полюбляють простір, птахи найчастіше ширяють далеко у відкритому морі.

Суходолу справді не було видно. Лише крізь туманну завісу ген за кормою вгадувався скелястий обрис землі… На далекому узвишші я навіть устиг помітити високе дерево. Його віття крислато нависало над морем — здавалося, хтось навздогін нашому кораблеві простягає руки.

Я згадав матір, до якої так і не зміг заїхати, — і серце защеміло болісно й тужно.

«Ось і маєш! — подумав. — Прагнув швидше податися в мандри, а залишив рідний берег — відразу ніби осиротів. Сумно стало».

Вітер щосили завивав у снастях. Він бешкетував і на морі. Зриваючи з пінявих брижів біляві баранці, сердито жбурляв їх в обличчя, з ніг до голови забризкував нас солоною, аж гіркуватою, водою. Але вода, на подив, була тепла. Така ж, як спечного літа в нашому ставку. Подумати тільки! В порту, який ми залишили, іскрився сніг. Білими свічками стояли вкриті памороззю щогли кораблів. Довколишні сопки й узгір'я теж спочивали під сніговою ковдрою, а в бухті раз у раз набігали важкі холодні хвилі. Тут же вода нагадувала купіль, і вітер був хоч і сердитий, одначе м'який і ласкаво теплий.

За кормою бурунився пінявий слід. По морю, скільки й сягало око, перекочувались розгойдані вітром білопінні хвилі.

Я дивився на них, і вони нагадували мені вигорілі на сонці пагорби, а западини між ними — глибокі, розмиті талими весняними водами степові яруги.

Коли корабель, натикаючись на зустрічну хвилю, здригався, йшов перевальцем, торохкотів, — від чого, ніби в лихоманці, тряслося й моє тіло, — я мимоволі думав, що так само почуваєш себе в розсохлій гарбі на грудкастій, іще не накатаній дорозі.