Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

пролунав розкотистий гонг. Високий фіджієць, опускаючи товсті палиці, бив ними по велетенському дерев'яному човні. Цей гонг і скликав усіх на сходку.

Під крислатими деревами стояло з десяток зроблених з бамбука хижок. Одна з них — добротна і дещо більша за інші — височіла осторонь, на схилі порослого травою пагорба.

То була хижа вождя Туї Нікоро.

Назустріч нам висипали всі мешканці поселення: із зморшкуватими обличчями діди, голопуза малеча. Чоловіки, жінки. Першим вийшов вождь — високий, кремезний фіджієць. Він запросив до хижки.

Зібрались було переступити поріг, та вождь нас зупинив. Оглянув черевики і жестом запропонував скинути. Скорилися, скинули черевики. Стоїмо босоніж. Так минуло кілька хвилин. З хижки вийшла дівчина, кинула до ніг жмуток трави, звелівши її потоптати. Ми потоптали. Та церемоніал на цьому не скінчився. Наперед ступив сам Туї Нікоро — вождь. Говорив він довго й натхненно. Джіммі переказав зміст його промови. В ній говорилося, що він, Туї Нікоро, нащадок великого Такомбау, радий вітати у своїй хижці гостей. Волею своєю він може наказати — і його поселяни піднесуть гостям усе, чого ті забажають: кокосові горіхи, медвяну папайю, хмільну каву-каву. Оці ліси, гори, голубе море і навіть сонце — все для гостей, якщо вони прийшли з добрими намірами.

Зворушлива, сердечна щедрість! Але… Бідний Туї Нікоро! Як старому циркачеві бутафорія, так йому залишився від могутнього вождя Такомбау цей звичай всевладності. Бо ні сонце, ні земля, ані води давно вже не належать вождю темношкірих.

Як могли, подякували ми Туї Нікоро за таку високу честь.

Потім з хижки вийшла Амалані — струнка, вродлива дівчина.

На голові в кучерявому волоссі пишні квіти, на шиї намисто з акулячих зубів.

З гідністю царівни, гордо і незалежно підійшла вона і, подавши кожному руку, перевела через поріг.

Так ми потрапили в гості до вождя.

«Хороми» виявилися скромними. В них була всього-на-всього одна кімнатка. Крізь бамбукові щілини просвічувалось небо, в хижці гуляв вітер.

Попросили, аби вождь показав затоку, місця, де є корали.

Він погодився.

Троє високих, стрункостанних юнаків піднесли до вуст покручені перламутрові черепашки. І над морем, над розливом тропічної зелені пролунали сріблясті звуки.

Сонце кинуло на ліс останнє проміння. Віття пальм спалахнуло крилами казкової жар-птиці. Восковим блиском залоснилася зелень хлібного дерева. У млосне марево дня потекли невидимі струмочки прохолоди.

Ми всілися на циновках під широким наметом, неподалік від лагуни.

Зараз на нашу честь розпочнуться народні танці вакамалоло.

… У руках дівчат вузенькі мандоліни, гітари. Сидячи, танцюристки сплескують руками, широко розводячи їх. Здається: сюди злетілася зграйка птахів.

Згустилися сутінки. Озвався аїв — синьогрудий похмурий птах; застогнав злий дух джунглів, якого так бояться остров'яни, хриплоголосий Дранікау. Стооко глянула в душу ніч.

Ico, ти мій єдиний скарб. Навіщо ти мене залишаєш? Залишаєш у самотині… Я чекатиму тебе, Як троянди на світанку чекають сонця.

Це співає Амалані — красуня тутешнього поселення, фіджійка. У пітьмі маки спалахують огнисто над її головою, і очі — дві зорі — світять в душу.

Над нами шумлять пальми, сонно зітхає вода, тремтять-переливаються південні жагучі сузір'я.

«Ico, ти мій єдиний скарб», — з благанням і мукою звучить голос Амалані — доньки джунглів.

Увечері, коли судно залишало Віті-Леву, я побачив, як під горою в самотині стояла південна красуня — пальма.

Вона журно махала мені віттям.

Я дивився на неї, може, востаннє в житті…

Розділ двадцять другий
УКЛІН ТОБІ, ЗЕМЛЕ!

… І знову стрічалися тропічні острови. Штормило; випадали дні повного затишшя. Дослідники не переставали штурмувати океанські глибини. Та плавба скінчилася — «Буревісник» повертався на Батьківщину. А додому, звісно, і коні швидше біжать. Всевладна сила криється в словах «рідний берег». Навіть Чмихун, безнадійний жартівник, і той, уздрівши острівець Скрипльова, що на чатах стоїть при вході до гавані, схвильовано мовив:

— Уклін тобі, земле!

І стягнув кашкета. Зізнався, що навтішавсь острівною екзотикою, набачився, як люди бідують, і в море більше не піде.

А я?

З рейсу ми повернулися, коли тільки завесніло. Ранками ще трималися зазимки. Крижаною плівкою затягувало воду в калюжах. Дув холодний норд-вест. Вдалині, по той бік Амурської затоки, біліли відроги Сіхоте-Аліню. Десь штормило, і щоразу, як налітав вітер, крижані бризки, піднімаючись угору, падали на сірий граніт причалу, обдаючи нас холодом.

Мені й сьогодні випало вахтувати. У довгому кожусі, і червоною пов'язкою на рукаві — вже котру годину! — стою біля трапа. Наше судно скоро знову відчалить, і тільки пінява смуга проляже за кормою.

На мить уявивши все це, жахаюсь: а як же я?! Послухавши Чмихуна, я теж задумав списатися не берег. Та десь підсвідомо наростав протест. Тільки й вистачило пороху, що прийти до моря, казав я собі. А сьорбнувши Його води, спасував, відцурався заповітної мрії.

І тоді я відмовився од поспішливих висновків: не буду списуватись і з морем не розлучусь!

Стоїмо на зовнішньому рейді, неподалік від Руського острова. Припнуті до бочок. Мертві якорі та швартові кінці стриножили наш кораблик. Мов баскому коникові, не дають розгулятися. Бочки — як сідало в курятнику, густо обсиджені чайками. Від кожного поштовху, що передається по тросах, погойдуються, і чайки, крилаті сторожі моря, лякливо розлітаються, потім знову шугають