Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

«Небо, гойдаючись, торкається землі», — так розповідається в самоанській легенді. А перед нами воно довго гойдалося. Де ж берег?

Опівночі підійшли до острова Савайї. Хмарно. І ген на видноколі пробивається серповик.

Землі не видно, хоч вона, відчуваємо, поруч. Вітерець доносить її дихання, пахощі квітів.

На світанку хитливі снасті нашого корабля перекреслили краєвиди, захлюпані смарагдовою повінню джунглів.

Самоа — острови Полінезії. Східна група належить американцям (вони там збудували військово-морську базу), Західне Самоа, куди ми припливли, недавно стало незалежною республікою.

Що знав я про них, ці суходоли? В уяві вимальовувались казкової краси острови, смагляві рибалки, шукачі перлів…

Архіпелаг той розкинувся за екватором, на чотирнадцятому градусі південної широти. Він лежить збоку від морських второваних шляхів, і його рідко відвідують мореплавці. От, мабуть, і все.

Боцман тут уже бував… Перепочиваючи, вилізли ми з трюму, всілись на кормі.

Підійшов Олег Захарович.

— Послухайте, матросики! — заговорив.

Хоч і злий через те купання в океані, а проте став розповідати нам, ніби нічого й не трапилось.

Виявляється, назва Самоа походить від імені казкового вождя перших пришельців. Для європейців острови відкрив Бугенвіль. Точної дати, коли відкрито острови, Олег Захарович не знає. В усякому разі, десь наприкінці позаминулого століття.

— Самоа — серце Полінезії, — вів далі боцман. — Тут складалася культура багатьох народів Океанії. Хоч, правда, самоанці й понині не знають, хто ж їхні предки, звідки вони прийшли на ці береги. Та і вчені не можуть дійти згоди, звідки на островах Полінезії з'явилися люди.

Ми петляємо між численними кораловими рифами та невеличкими вулканічними острівцями… На хвилях гойдався човник. У ньому сиділо кілька остров'ян. З ними й погоджуємось переправлятися на берег.

З хвилі на хвилю жбурляє океан полінезійського човна. Разом з остров'янами веслуємо щосили. Наближаємось до бар'єрного рифу океанської безодні, що раптом виростає. Її покриває кількаметрова водяна товща, а далі скам'янілий вал з відмерлих коралів і черепашок.

Та ось і берег. Уклін тобі, земле! За довгі дні і ночі плавання засумували за нею.

Ми на острові Упола.

На пірсі людно. Нас зустрічають остров'яни — смагляві кремезні чоловіки, тендітні, мрійноокі жінки, метушливі діти.

На тілі багатьох самоанців — барвисті татуїровки.

За полінезійським звичаєм, дівчата надівають кожному на шию вінки.

Ага! Недаремно ж я у своєму вірші згадував вінки, довго так б'ючись над римою. Моє поетичне чуття мене не підвело — вінки тут таки є!

Далеко в джунглях розкинулось поселення. Невеличкі, криті пальмовим віттям хижки — майже такі, які бачили ми на Новій Гвінеї. На підлозі циновки, в кутку — черепашки: символ добробуту.

У центрі села галява, на ній височіє гробниця вождя; тут же майданчик для сушіння копри. Жінки вправно і швидко плетуть кошики, натільні пов'язки, в яких вони танцюють хулу. Інші самоанки з черепашок виготовляють намисто.

Місцевого вождя, кремезного, літнього чоловіка, повідомили про наш приїзд.

Він запросив усіх до хижки.

Скрипучими східцями увійшли ми до тієї господи.

Вождь говорив барвисто й довго — вітав, значить, нас із щасливим прибуттям.

Потім біля хижок почалося гуляння.

День згас. Враз, як це буває тільки в тропіках, настав темнозоряний вечір. У небі спалахнув Південний Хрест, заяскравіли численні сузір'я. Озвалися джунглі. Зашепотіло листя. А потім змовкло і це. І от запалало багаття.

У строкатих натільних пов'язках, з вінками на шиї, вишикувані в кілька лав, вийшли до лагуни хлопці й дівчата. Загриміли барабани, басовито обізвалися гітари. Ватажок танцюристів щось вигукнув — і десятки рук зметнулися вгору, мов крила. Потім чоловіки згуртувались окремо. Танцюють, а здається: на витягнутих руках піднімають човна, а дівчата обережно прив'язують весла.

Танок так і зветься «Як будують човен».

Потім — то квапливо, то спроквола — вийшло кілька дівчат. Присідають, знову підводяться; лише одна, мов зачарована, стоїть заціпеніло, а біля неї, в такій самій позі, хлопець.

І мені розповіли… Щоб дістатися до незнаної землі на півдні, стародавнє плем'я побудувало човен. Головний вождь Паарікі наказав зрубати на сусідньому острові пальму. Туди треба було добиратися вплав. У лагуні ж повно акул, підводні течії вирують, а на самому острові живуть злі духи. Ви бачите, як шепотять казуаринові й мангові дерева? То прислужники бога Танаруа, що обернув красуню-полінезійку в пальму, а юнака Чіаві у дерево везі — велетенського мовчазного гіганта на протилежному березі. І хоч би який вітер шумів, не можуть хлопець і дівчина дотягнутися одне до одного руками-віттям. Лише часом блукач-альбатрос приносить їм слова-тужіння.

Та ця сумовита мелодія змінилася веселою й нестримною. Почався танок, до якого остров'яни запросили і нас.

Я мовчки сидів під пальмою, не збирався танцювати. Раптом вибігла полінезійка — дочка вождя. За місцевим звичаєм, привіталася зі мною, притуливши свого носа до мого. Наділа мені на шию вінок. І ми почали танцювати. Танцюємо довго. Годину? Дві? Можливо. Можливо, вічність. А музика радіє, і кожен удар озивається лунко, тонкострунно…

Я попросив води, і дівчина піднесла мені кокосовий горіх, вміло надрубавши його збоку. Отоді й почув під зітхання хвиль і шепіт пальмового віття легенду про те, як виросла кокосова пальма.

Жила на Савайях красуня Сіна. Вона відмовляла усім женихам. Тоді юний вождь, Туна, перетворившись на вугра, приплив до дівчини. Та вона і його уникала. І сказав вугор голосом людини: «Відрубай мені голову і посади в землю; з неї виросте дерево; а коли тобі буде жарко,