Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
Якась таїна є в тому, як набігають хвилі: одна народжується, інша вмирає. Так без кінця. Потаємне вчувається і в подувах вітру, що виспівує між щоглами; у тих он уламках з потрощених човнів; у пасмах морської капусти, розкиданих по відлюдних мисах.
Хитливі щогли, зволожені прибоєм набережні, голубі моря — все прийшло несподівано, закружляло мене без вороття, заплутало в свої тенета.
Та в моряка немає більшої радості, ніж повернення до рідного берега. І залишати берег нелегко йому.
Ото і я, морське вовченя, як назвав мене боцман, бачив берег, а думав про море…
А довкола, по крутих сопках, цвіли вечорові огні. В серці голубино радість воркувала. Переповнився нею я. Місто моє мрійночоле, бентежні вітрила над моєю долею! Твої береги, неугавний гомін твій, голубінь води — все, чим марити і снити за далекими далями, під небом чужим, під нерідними зорями.
Минала остання година моєї досвітньої вахти. Небо починало сіріти. Мені видно було, як прокидається порт. Власне, він і не спав. Цілу ніч сновигали буксири, якір кидали прибулі кораблі, в рейс ладналися інші.
Від пагорбкуватого острова насувала хмарна завіса. Клубочився туман, крапельками роси осідаючи на обличчі. Видимість — нульова, і я раз по раз калантирю в ринду. Густий мідний дзвін стелиться далеко над рейдом.
Після тривалої перерви, зв'язаної з ремонтом, «Буревісник» знову виходив у море. Та з колишньої команди залишилися одиниці. На суші до людей, як черепашки до корабельного днища, приростають житейські клопоти. Вони й не пускають багатьох у море. Полону уникають лише бувалі, хрещені штормами.
Хоч я й не бувалий, та в море таки пішов.
1972
АТОЛ ТУАМАКОПовість
І голос вітру, й неба вись,
І океан довкола…
Веслуй, човняр, та стережись
Підступного атола!
Пісня полінезійських рибалокРозділ перший
ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МРІЇ
Покружлявши над хатою, сизокрилий турман, мабуть, не помітив голубника, спорудженого за повіткою. Він знову злинув у небо.
В таких випадках, якщо прибивається чужак, виганяють усіх голубів — щоб вони принадили залітного птаха.
Я наважився вже бігти по тичку, як раптом зупинився. Навіщо вона?! Адже голубів у мене немає. Було двійко, та кіт, клятий, зжер.
А турман все вище й вище линув у небо.
Його тріпотливі крильця не переставали мерехтіти у мене перед очима. Неначе дві хмаринки, гнані вітром.
Потім він перетворився на ледь помітну цятку — стало важко встежити за його летом.
А далі й зовсім розтанув у блакитній височині.
Та я не відступав од свого!
Швиденько налив у ночви води, приліг біля них — ще зіркіше заходився вдивлятися в голубінь неба, що відбилося на притихлому водяному плесі.
Турман то з'являвся — як метелик завбільшки, — то знову зникав серед бездонного піднебесся.
Я мов прикипів до ночов: боявся навіть ворухнутися, щоб, чого доброго, не втратити його з-перед очей.
І все даремно! Голуба, хоч плач, не було. А з води на мене дивився хтось чужий і незнайомий.
Худе, веснянкувате обличчя. Здивовані сіро-зелені очі. Віхоть чуба, злинялого від сонця. Вуха, — та ні, то не мої вуха! — схожі на крила кажанів, коли ті, ширяючи в темряві, ловлять надокучливих комах.
Невже то я? Жах який!
І скільки ж мені років?
Майже вісім…
Аби не псувати і так зіпсованого через невловимого чужака настрою, ляснув долонею по воді.
Іскристі бризки розлетілися довкола. Запалали дивовижні райдуги.
Там, де ще недавно в голубому небі тріпотіли крилечка, тепер ходили зморшкуваті брижі.
Коли вони вляглися і знову на воді заголубіла височінь, турмана вже не було.
Він зник безслідно.
Оце й усе!..
Легко наполохати заповітну мрію, яка привиділася неждано.
От і я думав: приручу голуба — він повернеться й назавжди залишиться в мене.
Та, як видно, не велося мені з голубами. І, може, через те, що вода мене вабила більше, ніж турмани.
Хата наша крайня в селі. На високому, оточеному урвищем пагорбі.
Урвище раніш глибочіло з трьох боків, а з четвертого, з тилу себто, до хати підступали буйногриві степи.
Колись тут не було яруг — курган степовий самотів, з давніх-давен названий Козацькою могилою.
В'юнився під ним і вів ген у поле неширокий, обсаджений тополями шлях.
Усе те давно змінилося.
Відтоді, як село розрослося і люди заходилися ставити нові хати, під Козацькою могилою, на якій тулиться наша мазанка, виник невеликий котлован — глинище.
Його спочатку викопали з одного боку. Та він розростався дедалі більше й більше, поки й зовсім, ще з двох сторін, не охопив пагорбка.
Щоразу, коли в селі ряснішало хат, на будівництво яких глину стали брати з тієї могили, глибшало й урвище.
І