Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Пізніше я розмову дядька Федоса з сусідкою нашою, тіткою Настею, підслухав.

Хоч коваль і твердив, що вуха мої на локатори схожі, здатні все вловлювати, — проте цього разу початок розмови я проґавив.

Не знаю, з чого вони почали. Коли я прийшов до тітки Насті, щоб позичити сапу, то вже застав, як дядько Федос оповідав:

— Ти й гадки, Насте, не маєш, що то за штукенція — кит!

З сіней, де я стояв, крізь прочинені в хату двері мені було видно, як коваль, зручно вмостившись на розсохлому, рипучому, мов гарба, стільці, вів:

— От якби, приміром, поставити одну на одну кілька хат, а на додачу ще й кузню, то й тоді кит-риба була б набагато більшою.

Щоки в сусідки зарум'яніли. Очі аж сяяли від захоплення й здивування.

Обіпершись рукою об припічок, вона стояла, засмагла, струнка, з короною чепуристо вкладених кіс, і слухала дядька Федоса.

Я навіть не помітив, як і сам захопився його оповіддю.

Цікаво ж як!

— Стою я, бувало, на грот-марсі, — вів далі моряк, — а море… море синє, як твої, Насте, очі! Раптом бачу, на видноколі ніби хто насосом цвиркає — водограї виростають. Отут уже не дрімай! І я подав команду: «Ліворуч двадцять… відстань десять кабельтових — кити!»

Капітан міняє курс — і ми йдемо на приступ.

А потім, вже у кузні, я довідався, що дядько Федос служив марсовим матросом. Марсовий матрос — це той, хто з «воронячого гнізда» — невеличкого майданчика на щоглі — за морем стежить і про все помічене на горизонті доповідає капітанові.

Я теж з хлопцями на високій дуплистій груші гніздо спорудив.

Груша та — дичка, кислиці родить. Тільки й добра, що затінок кружалом на все подвір'я падає.

Микола й Сергійко подавали хмиз, а я вкладав його хрест-навхрест між розлогих гілок.

Грот-марс вийшов хоч куди!

Весною, правда, там оселилися чорногузи. Та поки гніздом користувалися ми.

Я наказував, а хлопці виконували.

Побачивши в кущах дерези худу, з вичовганими боками козу, що дзигою крутилася навколо прикорня, кричав:

— Ліворуч по борту… відстань десять кабельтових — кит!

Мої товариші кидалися до кущів.

Натягнувши тятиву саморобних луків, чи то з рогатки, якою полохають горобців, вони, як і належить китобоям, гарпунили океанського велетня… козу.

Рогата мекала. Прудкіше крутилася, аж поки й зовсім відривалася, перетерши старий налигач. Бігла світ за очі — найчастіше в бережок, на чужі городи, безжально половинячи капусту.

Мати сварилася, розганяла хлопців. А дядько Федос, забачивши це, лише всміхався в руді, схожі на два переспілі колоски вуса.

— Мореплавці, — казав він, — на землі зростають. Дарма, що море далеко від наших країв…

Мені ж здавалось: море поряд, десь за лісами, що темніють ген на видноколі. До нього треба лише дійти. Та моря не було й там.

У цьому я переконався, коли з мамою одного разу їздив у Чорний ліс.

Скільки їхали, все степ та степ — хліба хвилювалися під вітром. А потім такий же нескінченний почався ліс.

Назбирали хмизу, пеньків накорчували та й рушили додому.

Коні бігли підтюпцем. Ішли не кваплячись… Знову припускалися риссю.

Віддавши мені віжки, мама обняла мене за худенькі плечі. Заспівала тихо.

Журлива пісня!

Про чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. І трохи веселішу: про вербу рясну, під якою — незрозуміло чому! — стояла дівка красна.

Потім вона похвалила мене, що я хоч і малий, а не лінькуватий, — праці не цураюся. Он і їй допоміг сьогодні.

Як давно те було… Аж не віриться якось, що тепер я, Гайовий Василь Петрович, — матрос океанського корабля «Буревісник». А дехто навіть Петровичем величає, на прізвисько Солоний — себто бувалий та загартований штормами, — дарма, що я матрос другого класу… Може, й не справжній іще моряк, а все ж — моряк.

Колись матроси другого класу звалися юнгами. На судні вони виконували різні, головним чином підручні роботи: замітали палуби, стежили за каютами та іншими корабельними приміщеннями, допомагали стерновим і впередзорящим. Були на побігеньках у досвідченіших мореплавців, яких гордо величали морськими вовками. Кожен юнга мріяв стати таким же випробуваним штормами; переймав досвід бувалих моряків, старанно вивчав морську справу.

… У порту, звідки я мав вирушати в своє перше далеке плавання, стояла сила-силенна кораблів: зовсім маленькі і велетенські океанські лайнери.

Мене зарахували на «Буревісник».

У книжках, яких я начитався в дитинстві, оповідалось, що капітан — завжди високий, з суворим обличчям чоловік. Таким же грізним змальовували й боцмана — від одного його погляду людину неодмінно мало кидати в холодний піт. Проте, як я швидко переконався, все це здебільшого вигадки. Та все ж немало здивувався, коли хлопці, що раніше за мене прийшли на «Буревісник», показали на невеличкого чоловіка і тихо мовили:

— Капітан…

— Капітан?! — перепитав я.

Ніколи б не повірив! Обличчя його нагадувало місяць уповні, таке було кругле. Присадкуватий, натоптаний, з черевцем, що випирало з-під кітеля, він скидався на діжку, яку я щойно силкувався перекотити з палуби в трюм.

Подібне здивування викликала і зустріч з боцманом. Коли я вперше його побачив, то подумав, що цей сухорлявий чоловік прийшов на судно, щоб провести в дорогу свого внука чи сина, — такий він був зовні непоказний, анічим не схожий на описаного в книжках всевладного господаря палуби.

Наш «Буревісник» — науково-дослідне судно. На його борту обладнано лабораторії, до