Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— Помітив, — мовила самоанка, показуючи на невеличкі заглибини в кокосовім горісі, з якого я пив прохолодне молоко, — то очі й вуста фіджійського хлопця.

Навіть не віриться, що так далеко можна забрести — аж на Таїті, котрий на протилежному боці планети, забрести за тридев'ять земель, далеко від рідного степового краю. Острове мій, моє романтичне вітрило! Я наївно омріяв тебе, я стільки думав про тебе, що, коли зійшов на довгожданий берег, зостався байдужим, бо сто разів у душі пережив омріяну радість.

Кілька днів тому з островів Кука спустились ми на південь, до тридцятої паралелі.

Несподівано з південного сходу набігли великі хвилі. За таких умов працювати неможливо. Геологи опускали драгу, але хвилі її потрощили, обірвавши трос. Батометри теж не повернулися. І ми взяли курс на Таїті, щоб відпочити й забункеруватися.

Проте довго побути на островах не вдалося. Розпочинався шторм. Наступного дня, віддавши швартові кінці, лягли курсом на Фіджі.

Звідусюди нас оточили острови, схожі на гостроносі полінезійські катамарани.

До них ми підійшли впритул.

Причал відвели хороший — той, де колись стояла шхуна Джека Лондона, коли він закінчував подорож до південних морів.

Праворуч від нашого корабля стало судно «Матуа». А коли завели швартови, кинув якір і фіджійський вантажно-пасажирський теплохід.

Фіджі — острови вічної весни. Тепло, сонячно, але й не така спека, як на землях, розташованих біля самісінького екватора.

На піщаних мисах, у затінку таїтянських каштанів причаїлись котеджі англійців. Широко розчиненими вікнами дивляться вони в золотавий пісок: чи не заіскриться там крупинка золота. Банькаті вікна пронизують товщу вод, на дні яких чудові перламутрові черепашки трохус, що так поцінюються в Англії.

На Фіджі багато пальм. Перед пальмою, як перед святинею, схиляються з побожністю. Вона — годувальниця остров'ян. М'якуш кокосового горіха — славнозвісна копра; з неї виготовляють їстівну олію, а з волокнистої оболонки горіхів — канати й циновки.

Вночі випав дощ, і краплиста роса блищить на смарагдовому гіллі, на дахах будинків.

Загомоніло місто: вулицями помчали легкові автомобілі — машини знаті. Фіджійці ж ходять босоніж.

Першими прокинулись торговці. Навантажені запашними бананами, золотистими ананасами, кокосовими горіхами, візки поспішають до причалу, на базар.

Довгасті ряди прилавків, і на них фрукти, різні дива морського дна; гігантські панцири черепах, риба. Не базар — підводні сади Нептуна. Сила-силенна намиста, насіння тропічних рослин, фігурки, вирізані з дерева, до блиску відполіровані зуби кашалотів. А ще — чудові вироби з дерева. На сидінні стільця вирізьблено справжню карту фіджійського архіпелагу: великі острови і ледь помітні коралові рифи й низинні атоли.

Світ коралових рифів вражав своїм дивовижжям — барвистими водоростями, різноманітними молюсками, химерними мешканцями царства Нептуна.

Дорога то петляла вгору, то звивалась унизу між вузьких скель. Навіть скелі людина примусила родити — на них теж ростуть банани й манго.

На невеличкому лузі жовтіють рядочки рису. За худою шкапиною йде фіджієць. Так обробляють поля А ось вихід до плантації. Масними літерами на арці виведено «Стоп!». На тих пальмових плантаціях колонізаторів, бачимо, метушаться люди — темношкірі слуги білих панів.

«Стоп!» — ряботить з краю в край. Слово це має магічну силу. Фіджієць ніколи ані кроку не ступить за похмуру огорожу.

Поселення, куди дісталися, загубилось серед джунглів. На невеличкому майданчику купка худорлявих хлопчаків, заклопотаних, схилених біля бамбукових цурпалків. Налякано кинулись діти врозтіч. Наш шофер Джіммі вигукнув щось, і з-за кущів випурхнули ті наполохані «горобенята». Та наблизитись побоялися.

— Тамата! — звернувся Джіммі до того, що був найдоросліший серед хлопчаків. — Тамата! — і рукою показав на нас.

Тоді фіджієць щось шепнув своєму товаришеві, який зник одразу у гущавині. Сам же хлопець підійшов до нас. За ним — решта фіджійців.

Чочі, сміливець, що наважився наблизитись до нас, узяв мого товариша за руку і повів до бамбучин. Слідом за ним пішли й ми.

На товстих дерев'яних колодках у небо націлено жерла бамбукових гармат. Зверху поперечний надріз — для ґнота; коли з гармат скидають чохли, всередину набивається каміння.

Чочі гукнув до своїх «підлеглих». Ті квапливо підійшли. Грізний «воєвода» наказав нам одійти.

Як справжня вимуштрувана обслуга, став за кожну гармату фіджієць. Помах руки — і галявину затягла хмарна курява, а далеко в горах прокотилося відлуння од того гучного вибуху.

У найменшого гармаша, сухореброго Тайтусі, обличчя геть запорошено сажею. Оце такі стрільці!

Потім Гоча взяв довгий, схожий на наш різак, ніж. Став навколішки перед кам'яним видовбом. Нагостривши, подав мені.

З Тайтусі піднявся я на пальму… Він уже на самій верхівці, де виснуть горіхи. Бачу, як замахнувся ножем і кілька горіхів глухо впало у траву. А я все лізу. Фіджійці весело сміються.

Схопивши тесак, остров'янин спритно поліз за кокосовими горіхами.

Яке приємне, прохолодне кокосове молоко! Кілька ударів ножем — і зверху горіха трикутна щілина, з якої смокчеш вино джунглів.

Сік солодкуватий, каламутний — звичайна прохолодна водиця, настояна на молочаї чи-то на якихось запашних травах.

Звістку про наше прибуття в Натобі приніс маленький прудконогий Меркурій, якого послав Чочі. Коли ми підійшли до поселення, з глибини лісу