Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— На, на, на!

— Ох і дурень! — засміялась Наталка. — Сам вскочив у халепу, а звинувачує інших. І взагалі, твої стусани тридакні, як слону шротинка: вона сховалася між стулок і горя не знає.

Коли злість минула і я вгомонився, забажалось уважніше роздивитись кусливого равлика.

Аби тридакна не відчула небезпеки і знову розкрилась, ми її тимчасово залишили. Через кілька хвилин, повернувшись, побачили: молюск — невідомо, як він туди потрапив: можливо, його викинуло хвилею, — лежав врівень з водою на неширокому кораловому плато. Стулки раз у раз рухались, і зсередини виривалися тоненькі водограї, яскраво спалахуючи в призахідному промінні.

— Лихо не без добра — в усякому разі, для тридакни, — зауважила Наташа. — Ти потривожив, і вона, опинившись майже на поверхні, заходилась викидати з себе накопичені за час перебування під водою залишки їжі.

Це був справді гігантський, метрової довжини, молюск. В його стулках ми побачили хвилясте, розцяцьковане коричневими смугами та зеленими плямами тіло.

— Мантія, — знаюче кинула Наталка. І додала: — Придивись пильніше: там мають бути два отвори.

— Є! — схиливсь я над широко розтуленим молюском.

— То щось на зразок насоса або земснаряда, — пояснила моя супутниця. — Одним тридакна накачує в себе воду. Поживні мікроорганізми поїдає, потім починає працювати другий насос. Він виштовхує з молюска воду та недоїдки.

Ще я довідався: вага тридакни сягає інколи кількохсот кілограмів. М'ясо — їстівне, а у схожі на ночви стулки остров'яни-тубільці збирають прісну воду.

— А ми шукаємо джерела, — вислухавши Наталку, сказав я. — Навіщо? Хіба не краще взяти тридакну, вночі піде дощ — і питво готове!

— Легко сказати: взяти. А як її донесеш?

— Справді… про це я не подумав.

Забарившись на рифах, ми не помітили, як сонце от-от мало сісти, а приплив, нечутно вступивши в свої права, з кожним разом наганяв більше й більше води. Правда, до повноводдя було ще далеко, та вже й зараз перепливти протоки ми не могли: вона поширшала, береги зникли, а в бурунистій течії блиснули раптом скособочені плавці.

Так і є — акули!

— Що будемо робити?

Адам Варфоломійович безпорадно кліпав очима. Я з Наташею теж не знаходив ніякого виходу. Нарешті Наталка сказала:

— Я пропоную, поки ще видно, все ж спробувати перебратись.

Але як його лізти в протоку, коли там один за одним з'являлися нові плавці! Тепер їх було так багато, що, здавалось, хлюпочуть брижі. Не інакше, акуляча зграя.

Настрій зіпсувався вкрай, гнітила безвихідь. Добре, якщо вода не затопить острівця. А що, коли…

Ген за рідким частоколом далеких пальм сонце шубовснуло у воду. Небокрай востаннє завогнився.

Так настав вечір.

Про переправу на той бік не могло бути й мови — в темряві дороги не знайти, якщо навіть ми її й наважимось шукати. А тому вирішили чекати — дванадцять годин! — нічного відпливу.

Вже затопило увесь риф, де ми недавно ходили. Навіть валуни, голови негритосів, зникли з очей. З краю в край там гуляли хвилі. Вода підступала і до нашого пагористого острівця.

Десь праворуч на темно-синьому тлі неба вгадувались нечіткі обриси Кілі-Кілі, його окремих високих дерев та приземкуватої суцільної гущавини.

З лагуни дмухнув легковій, в обличчя кинув жменю бризок, і ми відчули на губах гірко-солоний присмак моря. Хотілося їсти, пити. Та спраги солона вода не втамує.

Витягнувши з торби не з'їдену з обіду копру — половинку ядра кокосового горіха — і розділивши на трьох, Паганель кожному простягнув шматок.

Ми подалі відступили од води, притиснулись, ніби воно нас врятує, до кущистого деревця на самісінькій маківці крихітного суходолу.

І був він, цей острів, схожим на хвостату рибу, що вигорбила спину серед хвиль-бурунів.

Люди далеких островів і морських узбереж, подумав я, все життя проводять віч-на-віч із стихією. Зрозуміло, чому вони походження суходолів приписують океанові, його прихованим силам.

Повільно спливав час на цій, що стала для нас рятівною, п'яді землі. Кожна хвилина здавалась вічністю. І, щоб якось розважитись та відігнати сумні думки, ми заходилися оповідати різні билиці й небилиці.

Тоді-то я й почув полінезійську легенду, розказану нам Адамом Варфоломійовичем.

Усе починається з води, і все у воду піде.

Далеких, уже забутих, напівміфічних предків і їхніх нащадків — тих, хто й понині живе на островах, виколисав батечко Океан.

Відомо, що кожного остров'янина він учить мужності, змалку гартує волю й тіло. Може, тому серед остров'ян так багато сміливців.

Та найвідважнішим був Мауї. Про нього наша мова…

Якось, повертаючись із плавання, рибалка на ім'я Тама помітив, як неподалік коралового рифу в мангрових заростях щось тихо ворушиться.

Тама повернув човна і підплив до берега. Те, що він побачив, потім довго ще передавалося з уст в уста, хвилюючи уяву остров'ян.

Серед прибережного мілководдя, прикрите «капелюхом» голубої медузи, плавало кирпате, із сплющеною головою немовля.

Дитина лежала ніби в сповитку, загорнута пелюшками, які на тому острові виготовляли із кори хлібного дерева, та обвита пасмами довгих жіночих кіс.

То був Мауї, син багатодітної Таранги.

Мати породила його на узбережжі, а потім, сповивши, кинула в піняву прибою.

Довго плавав Мауї по безмежжю океану, аж поки хвилі не прибили до острова.

Там-то його й угледів Тама. Він узяв знайду, приніс до себе в хижку.

Минали дні, плинули, мов хвилі, ночі. Сонце багряно підводилось над обрієм і знову поринало в темряву. Став рости-підростати Мауї.