Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
— Корабель?!
— Ага, Солоний, кораблик, що, як і наш човен, пішов на дно.
Я пірнув глибше, наполохавши табун макрелі, який виснув над затонулою посудиною, застуючи її.
Це була невелика дерев'яна шхуна, інакше джонка, на яких рибалки Південно-Східної Азії виходять на промисел далеко в океан.
Різко нахилившись на правий борт, носом увігнавшись у коралове кришиво, шхуна незрушно лежала на дні. Крім кормової куцої бізань-щогли, іншої оснастки, так званого рангоуту — всіх отих рей, стеньг, бушпритів — не було. Або їх потрощило ще в океані, звідки шхуну бурею гнало до берега, чи, може, вони впали вже тут, у протоці, і потім замулились, поросли травою. Правда, поряд кущилась лише гущавина коралів; чогось стороннього серед них я не помітив. Не видно було в бортах і пробоїн. Складалось враження — вам доводилось коли-небудь бачити сухий док? — що кораблик, цілий-цілісінький, поставлено на стапель. От тільки днище його треба очистити від черепашок.
Лівий борт шхуни, над яким я, не поспішаючи, пропливав, заріс, немов бородою, водоростями. В них знайшов пристановище не один мешканець підводного світу.
Від помаху рук наполохались рибки, кудись клишоного почвалав краб; кальмар, цвиркнувши межи очі чорнильну каламуть, торпедою промчав повз мене геть.
Як і всі моряки, я, дарма що на флоті недавно, марновірний, різним прикметам надаю неабиякої ваги. А забобонів серед моряків, як ви знаєте, сила-силенна.
Пацюки з корабля тікають — отже, недовго тому кораблику плавати: так і знай — потоне! Плюнути за борт у відкритому морі — це розгнівити всесильного Нептуна, і він все одно тобі помститься.
До затонулих кораблів у мене теж якесь упередження. Зізнатись? Я їх боюсь. Мені здається, що, коли я ступлю на палубу того корабля, зі мною неодмінно скоїться потім лихо. Правда, після того як потонув наш човен, гіршого не можна й бажати. А все ж… З острахом оглядав я нині жертву морської стихії.
Наташа підпливла впритул до шхуни. Ковзнувши по слизькому наросту водоростей, стала на ребристий обвід — планшир, що оточував палубу. Наблизилась, зазирнула у роззявлену пащу трюму. Махнула рукою — покликала мене.
Але… Тепер я знаю: вона ладна думати про мене найгірше.
— Солоний, ти що? Пливи сюди! — випірнувши, гукнула.
Та я, зіславшись на втому, відмовився й поминув місце, де лежала шхуна. А може, Наташа й не здогадалась про мій страх. В усякому разі вона про це навіть не натякнула — тактовна яка! — проте мені здалося, що на її обличчі все ж промайнула якась глузлива посмішка. Ну й нехай думає, що хоче!
Ображений хтозна й на кого, я виліз на берег.
— Ой, Васильку, — без упину щебетала Наталка, — там так цікаво! Бідненький, стомився… — притулила вона до мого чола прохолодну руку.
— Нічого мене жаліти! — похмуро огризнувсь я.
— Ти що? — кинула вона докірливий погляд.
— Не зважай, — шкодуючи, що відповів їй грубо, схаменувся я. — Просто настрій зіпсувався — от і скис.
— Так і є — перекупавсь, — ніби лікар, що нарешті визначив діагноз, стурбовано мовила дівчина.
«Голубина в тебе душа, Наталко! — подумав я. — Такого бовдура жалієш. А за що й чому? Чи не тому, що він, дивак, наполохався примарного корабля? «Три мерці на бочку рому…» Ха, ха, ха!» — засміявсь я, згадавши прочитане колись про піратів і пов'язуючи все те з щойно пережитим страхом. Ну й тип слабохарактерний! Послухавсь, бач, свого внутрішнього голосу. Різні там психологічні переливи, містика. Ганьба! Дівчисько он і то спустилось на затонулу посудину, а ти побоявся й відступив. Ні, друже, це не гідно мужчини.
І я потай вирішив: пересилюючи страх, будь-що піду на корабель!
Володя Журавка та Паганель уважно вислухали розповідь про нашу підводну знахідку.
— Корабель — це цікаво, — відзначив Журавка. — Зараз я сам на нього подивлюсь. Як, Адаме Варфоломійовичу, пірнемо?
— Мо-можна, — заїкаючись, ніби він щойно виліз із крижаної води, сказав Паганель.
Бо осоння, де вони сиділи цілу годину, не гірше крижаної купелі: вкрай стомило, напікши ботаніку голову. Адже тропічному сонцю недовго довести людину до запаморочення.
Вони, похитуючись, пішли до протоки, а ми з Наташею лягли на пісок і стали загорати.
Краса яка — лежати отак після мандрівки в глибині!
Я тільки-но збиравсь задрімати, як Журавка покликав.
— От що, лежні, — гукнув він. — Беріть Мотовила і втрьох — бачили ви в кущах довжелезні стебла? — збирайте траву.
— Навіщо тобі, Вольдемаре, трава? — поцікавилась Наталка.
— Багато знатимеш — швидко постарієш, — жартома відказав старший. — Побачите самі навіщо…
Він знову пірнув до корабля, а ми вирушили в глиб острова по траву.
Невдовзі несли її цілі оберемки.
— Ось, на! — крикнув я, кидаючи Журавці до ніг стеблисту травицю.
— Добре, — похвалив Володя. — А тепер дивіться!
Він узяв кілька стеблин, зсотав їх докупи… Коли вірьовка стала завтовшки як рука, Журавка зростив її з іншою. Тепер довжина всієї линви сягала кількох метрів.
— Зрозуміли?
— Ну й що? Вірьовка як вірьовка.
— А те, що, поки я пірнатиму, ви повинні впоратися з усією травою! — наказав він.
— Бодай мене пофарбували в зелений колір, якщо я розкумекав, навіщо все це! — обурився Мотовило.
Але до роботи взявся.
Зрощувати кінці найлегше. Принаймні для мене. Боцманова наука марно не пропала. І я залюбки почав зсотувати стеблини, Мотовило і Наташа не відставали теж.
Поки Журавка з Адамом Варфоломійовичем плавали, вірьовка вийшла така довга, що могла вже дістати до лагуни.