Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Напевно, тому, що спогади скорочують відстань.

— Це омана, — заперечив. — Спогади ніколи не скорочують відстаней. Вони лише приносять біль. Отже, це омана.

— А ви не замислювалися над тим, що інколи омана служить маяком? Людина, обманюючи себе, йде до чогось визначеного.

— Це жорстоко!

— А хіба життя саме по собі не жорстоке?

— Приїхали, — не відповів на його запитання Поточняк, а Устимчик повільно висунувся з машини й відчинив перед гостями старі поржавілі дверцята. — Прошу, добродії, в наші краї.

Звістка про прибуття Омеляновича-Павленка облетіла моментально уряд республіки, і Петрушевич з Левицьким похапцем вискочили надвір, пальта — наопашки. Всі дуже довго ручкалися, говорили один одному компліменти. Поточняк повернувся до Грицана і, звузивши в презирстві очі, процідив:

— Найгірше те, що є тип людей соціально нікчемних, котрі створюють вигляд, нібито аж надто піклуються про загальне добро. Насправді ж думають лише про себе.

— Маєш на увазі Костя Левицького? — вгадував його думки Ярослав. — Дай спокій! Навіть Вольтер не вмів зберігати власної гідності. Бо інакше як міг такий великий чоловік проміняти свою незалежність на милість прусського короля? Більше того, Вольтер навіть радів, що одержав звання камергера. Знаєш, який кінець?

— Через три роки Фрідріх вигнав Вольтера, — без затримки відповів Анатоль. — Ось такий кінець безчестя. Та годі! Іди відпочинь, а ввечері зустрінемось.

— Незручно… Треба попрощатись, чи що…

— Як хочеш! Я іду в секретаріат. Якщо забажаєш мене побачити, телефонуй. Я буду весь час на місці.

Грицан справді опинився в дурному становищі. Піти — якось непристойно, по-дитячому. Чекати — як опудало стирчати обік. А розмови тим часом між четвіркою не вгавали.

— Ми раді, що ви погодилися командувати Галицькою Армією, — сказав Петрушевич до Омеляновича-Павленка. — Новини сумні: поляки видали свою конституцію і проголосили республіку, вся влада у Пілсудського, а той вже дав розпорядження, аби всі свої головні сили кинути на нас.

— Не страшно, — відмахнувся Мишковський.

— Можливо, можливо… — промимрив Кость Левицький. — Але, панове, нам за всяку ціну треба відібрати у поляків Львів!

— Так-так! — підтримав Петрушевич. — За всяку ціну!

Високий, енергійний, він нервово ламав довгі бліді пальці, і вони стріляли-тріскали.

— Заспокойтеся, добродію… Петрушевич, так? Отже, заспокойтеся, Львів ми візьмемо, — запевнив Омелянович-Павленко.

— Петлюра обіцяв два корпуси підмоги, — додав Мишковський. — А це колосальна підмога.

«Всі політики, всі керівники постійно брешуть, — подумав Ярослав. — І постійно обманюють не лише самих себе, а й тих, ким верховодять. Але приходить час, що й хижак стає жертвою».

— Ой-йо-йой! — нарешті Петрушевич запримітив його. — Ви, пане Грицан, можете відпочивати. Ми вас одпускаємо. Свою місію ви чесно виконали, а решту ми вже самі тут…

Ярослав потиснув руку Омеляновичу-Павленку і Мишковському, відразу ж подався шукати Оксану. Він знайшов її в канцелярії президента; Оксана, уздрівши його, спершу зашарілася, відтак безпам’ятно кинулася на груди:

— Нарешті! Я вже не вірила, що ти повернешся…

— Я повернувся…

— А я ждала! Я так ждала…

— Коли ти звільнишся?

— Вже можу…

Вони пішли до готельної її кімнати, холодної, порожньої. Тільки переступили поріг, як Ярослав, не давши Оксані навіть зняти пальто, заграбастав її в цупкі свої обійми.

— Мавко моя! Дай поцілую!

— Ти уже цілував…

— Один раз — все одно що ні разу. — І, глянувши на неї пильно, здивувався. — Ти почепила білий бант?

— Для тебе… Я так хочу, щоб тобі було приємненько зі мною. Я боялася, але вірила, що ти приїдеш. І почепила. Як гімназистка… Ми всі в гімназії носили білі банти…

— Ти знаєш, як твориться краса?

— Не знаю…

— Роден сказав, що скульптор творить скульптуру, усуваючи все зайве. Отже, твоя одежа зайва… — м'яко сказав Ярослав і знов міцно-міцно пригорнув Оксану до грудей.

Звістка про те, що скинуто гетьмана Скоропадського і влада на Україні перейшла до Директорії на чолі з Винниченком, застала Вітовського в Бережанах. Він неймовірно втішився, аж до сліз розчулився. Адже першу скрипку зіграли Січові стрільці полковника Євгена Коновальця. Отже, тепер, нарешті, корпус Коновальця прийде на поміч Галичині.

У Бережанах Вітовський не стільки закликав бережанців та чоловіцтво навколишніх сіл вступати в Галицьку Армію, — це робили його уповноважені,— як ретельно підшукував нове, більш обширне приміщення штабу для майбутньої, належно організованої Галицької Армії. Довше в Тернополі штаб не міг перебувати. Керманичі держави, міністри, чиновники тільки заважали працювати, кожен вважав за потрібне дати свою пораду, здебільшого це були гасла, але Вітовський легко догадувався, що в теперішні часи — власне, як і завжди — гасла заступають талант і розум; це було схоже на такий казус: людина не прочитала книжки, а обурюється, як можна таке друкувати…

Чому він вибрав Бережани? Не тому, що місто розкинулося по обидва боки мальовничої Золотої Липи, притоки Дністра. Воно було географічно вигідно розташоване. Ще в давнину через нього пролягав торговий шлях між Львовом і Теребовлею. Тепер же не тільки польовою дорогою, а й залізницею легко дістатися до Львова, Стрия та Дрогобича, Станіслава, близько й до Тернополя, якихось півсотні кілометрів. Брав Вітовський до уваги й те, що Бережани завжди славились своїм щирим, непідкупним, нефальшивим патріотизмом. Гордилися, що тутешню гімназію закінчив Маркіян Шашкевич, що тут народилася знаменита тепер художниця Олена Кульчицька, тут написав нині покійний Денис Січинський свою історичну оперу «Роксолана». А чого вартує Андрій Чайковський! Автор прекрасних історичних повістей. Ними зачитуються юні і дорослі. Разом з композитором Остапом Нижанківським заснував хорове товариство «Бережанський Боян» і театральний гурток, навіть сам виступав на сцені. А якось на