Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

на двірці. Може, пофортунить? Може, потяг буде скоріше? І все ж: чи мудро вчинив Поточняк? Той же бородань — українець… Чи не занадто жорстоко? Важко судити… Не знаю, не знаю… З другого боку — злочин же. Злочин! Не знаю, чи осуджувати, чи схва; повати. Єдине що: ознаки війни — вогонь і трупи. А можливо, зараз якраз і не потрібне милосердя? Більшовики проголосили диктатуру пролетаріату, червоний терор. Ти хочеш громадянської війни? При чім тут громадянська війна? Тут війна з поляками, але свої такі вже подлючі, що далі нікуди! Ні, правий Поточняк! Дарма я збунтувався. Не треба було. Нічого, помиримося. Головне зараз — не панікувати, бо це до добра не приведе. І потрібна диктатура. Ще нічого не втрачено. Кутузов не побоявся здати французам Москву — здав Москву, щоб потому французів розбити. Таке буде зі Львовом. Організуємо належно армію, і Львів буде нашим.

Поки добрався до вокзалу, остаточно був на боці Поточняка. А на вокзалі вжахнувся: всі лавки, долівка аж кишать людом. Мурашник! Де ж приткнутися? Боже, до чого довели правителі цей світ? Худобою люди стали. Судити треба тиранів! Су-ди-ти! І вішати! Бо сам народ на інший народ ніколи не нападає, поки його хтось не спровокує. Ні, не знаю випадку з історії, щоб громада без провідника виступила одна проти другої,— не знаю. Хтось мусить бути такий, хто ворохобить. Але чому його слухають? Чому слухають навіть тоді, коли заздалегідь знають, що йдуть на неправе діло? Не розгадати цієї загадки! Хм, де ж присісти? Хіба піти до чергового по станції? Він же мене не знає. Може, зрозуміє, що я високий, так би мовити, чиновник? Не будь смішним! Хто в цьому хаосі думає про ранги? Хто на них зважає? І зброї не приміниш, бо це чужий край, хоч і український, — в Підволочиську начальник станції поляк — у Волочиську росіянин… А може, обидва перекинчики? Безладдя і безвладдя! Доки? Коли цьому настане кінець?

Де ж, однак, приткнутися? Хіба попроситися до канцелярії начальника станції? Не будь дитиною! Який начальник станції сидітиме вночі на роботі? На те є його заступник або черговий. Але хто тебе пустить в службове приміщення? Там же вхід стороннім заборонений.

Проте Ярослав пішов. До диспетчера. Показав своє посвідчення. Розтлумачив, з якою метою їде.

— То буде якийсь потяг до Фастова?

— Чекайте, може, щось буде… — сказав той невизначено.

— А у вас можна посидіти? — канючив Грицан.

— Не положено взагалі, але для вас зроблю виняток.

— Щиро дякую. Я заважати не буду.

Ярослав блаженно опустився на стілець у кутку, щільно притулився до стіни, і обважніла голова сама похилилась на груди — він безпам’ятно закуняв.

— Пане-товаришу!

— Що таке? — Грицан умить розплющив очі.

— Пане-товаришу, — вже тихіше заговорив диспетчер. — Якщо вам так нагально треба до Фастова, то зараз на Київ піде товарняк. Можу підсадити до машиніста. Але, зрозуміло, комфорту ніякого.

— Чорт з ним, з комфортом! Садовіть.

Він глянув на годинника, що цокав на стіні,— рівно дванадцять ночі. Вранці можна бути у Фастові.

Та не збулись Грицанові сподівання: поїзд теліпався, мов старий віз, до Фастова прибув аж опівдні. І то добре. Принаймні день. Видно. Ярослав проїздив уже Фастів. Коли вертав з російського полону. Правда, в самому місті не був — воно йому відоме хіба як великий залізничний вузол. Також знав, що Фастів був центром Фастівського полку, козаки якого під орудою полковника Семена Палія повстали проти шляхти. І що найцікавіше — на його поклик тутешні землі заселяли втікачі з Галичини. Отож, може, й земляка ще надибає… Грицан, захищаючи лице від поривчастого дрібного снігу, що сипав-обсипав з ніг до голови, розпитав у чергового по станції, де стоїть поїзд Петлюри, а далі йому показали вагон-салон Головного отамана. При вході на варті стояв молодик-гайдамака.

— Добридень, — кивнув головою Грицан.

— Добридень, — молодик-гайдамака, однак, дивився на нього вельми підозріло, здогадуючись, що перед ним чужинець, оскільки шинеля не російська.

— Мені треба бачити пана Головного отамана. Він є?

— Є. Але пускати нікого не велено.

— Яз Галичини, представник уряду ЗУНР.

— Нічого не знаю.

— Прошу моє посвідчення.

— Не треба мені вашого посвідчення! — спохмурнів молодик-гайдамака. — Велено нікого не пускати!

Здуріти можна! Отак людину можна довести до відчаю. Бовдур якийсь! Грицан почав уже закипати.

— Невже ви не розумієте, що…

— Велено нікого не пускати! — відсік молодик-гайдамака, не дослухавши та одвернувшись.

— То покличте когось з офіцерів, — наполягав Грицан. — Хоча б особистого ад’ютанта. Я ж вам кажу: я з Галичини.

— А я вам кажу: не велено! — знов обернувся.

— Слухай, чоловіче, таж будь…

Він не доказав — у тамбурі з’явився літній сухорлявий мужчина середнього, поставного зросту, у наглухо застебнутому, по саме горло, військовому френчі, з великими кишенями на грудях, золотими нитками вишитим великим тризубом на лівому рукаві. Високі халяви наглянсовані до блиску. Лице буденне, але виразне, правильних рис, світяться в ньому розум, вдумливість, якась духовна сила, однак бліде, зморене. Горбоносий. Журливо-лагідні блакитні очі. Волося чесане набік.

— Слава Україні! — м’яко вигукнув-привітався і, машинально схрестивши на грудях руки, поспитав: — Що тут за шарварок?

— Та ось… — почав був молодик-гайдамака.

— Героям слава… — промимрив водночас з ним Ярослав, а далі поквапно випередив: — Я представник уряду ЗУНР!

— А-а-а… Проходьте, будь ласка.

Молодик-гайдамака дав Грицану дорогу, і Грицан з полегкістю піднявся по східцях у тамбур.

— Симон Петлюра, — чоловік вишукано, почасти театрально подарував йому посмішку й першим простяг руку.

— Ярослав Грицан — особистий референт секретаря військових справ полковника Вітовського.

— Знаю, знаю пана Дмитра. Щоправда, не особисто, — а