Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

педагог, автор словника і підручника фізичного виховання. І «Січ», і «Сокіл» змагали до єдиного — вони гартували себе до боротьби за самостійність України, а вужче — Галичини. А тут ще акція Мирослава Січинського, котрий вбив намісника Галичини графа Потоцького і став національним героєм серед галицької молоді — вона на нього рівнялась. Так, це був спалах! Коли ж був створений Український Січовий союз, його голова Кирило Трильовський подав наміснику на затвердження вироблений Союзом статут — статут Товариства Січових стрільців, що був майже точним перекладом польського «Стшельца». Намісник затвердив, і за рік до початку світової війни постає у Львові перше стрілецьке товариство «Січові стрільці», очолив його адвокат доктор Володимир Старосольський. І розлилося воно по всій Галичині — Тернопіль, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Золочів… Муштра, вправи зі стрільби, пропаганда ідей самостійності… А вперше майже всі зібралися 28 червня 1914-го у Львові на великий сокільсько-січовий здвиг з нагоди сторіччя уродин національного генія України Тараса Шевченка. Дійсно грандіозне було свято. І якраз тоді прибилась до Львова телеграфна звістка: в Сараєво вбитий престолона-слідник. Через місяць Австрія оголосила війну Сербії, а як тільки шостого серпня Росія виповіла війну Австрії, одразу всі галицькі впливові партії утворили Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким і Бойову управу, очолювану Кирилом Трильовським, до якої, крім Трильовського, ввійшли Дмитро Вітовський, Сень Горук, Теодор Рожанковський та ще кілька чоловік. У цій війні,— твердили уми, — вирішиться доля українського народу… На поклик Бойової управи відгукнулись тисячі молодих — студентів, гімназистів, юних активістів, — з них, з добровольців, і було створено легіон Українських Січових стрільців, що сумирно, попри всі тертя, непорозуміння з австрійським командуванням, воював разом з Австрією проти Росії і був розбитий в шістнадцятому році під Бережанами військами генерала Брусилова… Правда, стрілецтво не було винищене дощенту — чимало перебувало в запасі, в російському полоні, у відпустках, на лікуванні, але сам легіон як бойова одиниця перестав існувати. З тих, хто вцілів, сформований був на початку сімнадцятого року курінь — близько 600 стрільців — під командуванням підполковника Франца Кікаля. Курінь увійшов у склад XXV корпусу і в лютому того ж сімнадцятого року рушив з австрійцями за Збруч, відтак перегодя був одведений в тил, на Буковину, в Чернівці, щоб першого листопада вісімнадцятого року започаткувати нову сторінку українського війська…

Дмитре, справді облиш ці спогади.

Але він не міг облишити — людський мозок не підвладний людині… І як можна не бідкатися, якщо впав Львів? Вітовський глипнув у спину Поточнякові. Ах, яку він допустив помилку, що не послухав його, Анатоля! Треба було інтернувати всіх впливових поляків! Чому ти допустив таку нерішучість? Чому діяв обережно? Чому пропустив мимо очей відозву, що була розвішана на мурах Львова: «Від трьох днів кипить боротьба за польський Львів. Взиваємо все польське населення, цивільне і військове, станути негайно до зброї! Неділя, 3 листопада 1918 р. Начальна команда збройних сил у Львові»? Обмежилися тим, що зривали ті листівки… Е-ех!

Та й підготовка до перевороту, визнай, була нікудишня. Поспіх. Неорганізованість. Емоції замість розсудку. У Львові не створили міцної бойової одиниці, здатної з першого дня відстояти здобуте, а в довколишніх селах — може, через одне, верховодили дезертири колишньої австрійської армії, що колись ховалися від фронту, а тепер ходили як герої. Вітовський нарешті зрозумів, що люди до держави ставилися байдуже: досить війни, хай хтось інший воює… А були хитрі. Зголоситься до війська, візьме мундир, втече додому, роздягнеться й знову зголошується… А більшовизація військ?

Як потрібна тверда рука! Кожен зараз такий слабодухий, що боїться противника. Чому так тремтимо? Адже перемагає той, в кого сильніші нерви. Адже не всі були за те, аби здати Львів. Звичайно, треба було багато чого врахувати. Львів — місто двох народів, двох психологій, українці — самі собі, поляки — самі собі, є третій прошарок — мішані подружжя. Скільки прорахунків!

Найстрашніше в усій цій катавасії — що галицькі політики не можуть обійтися без орієнтації. Вони неодмінно мусять на когось орієнтуватися. Не стало Австрії — орієнтир на Антанту, нема Франца-Йосифа — є Вільсон. Чи надовго?

Кидай їх, Дмитре, кидай! Ліпше берися за перо. Твої вірші і нариси люди колись читали. Тільки псевдонім зміни. Ну, що то ще за Гнат Бур’ян? Ні, життя без обов’язку нема! Так само, як удвох одного сновидіння не побачиш.

Раптом навстіж розчинилися двері: Грицан. У новому костюмі, тому, що ходив по Будапешту, капелюсі. Вітовський стріпнув головою. Чи не видиво? І вмить вимкнулись його муки, його сумні хитання, забулося, що в нього радикуліт, — він кинувся до Ярослава і так обняв його, що в того аж капелюх злетів з голови. Та й Поточняк нарешті обернувся.

— Ну, розказуй! — Вітовський не відпускав, а тримав Грицана за руки вище ліктя.

— Дай мені сісти… — Ярослав опустився в м’який фотель, схилив голову, бо надто пильно на нього дивились Вітовський з Поточняком. — Зараз… Хай віддихаюся…

— Ти ж не дівка, — пробурчав Анатоль.

— А ти не парубок, — засміявся Ярослав і підвів очі.— Значить так: за готівку ми трохи зброї та амуніції придбали. Домовились з власником фабрики зброї на майбутнє. Отже, треба, Дмитре, висилати до Будапешта нову місію.

— Вишлемо.

— І треба когось послати до Стрия, — наш вагон застряв, — Іштван залишився. Гриць Коссак розводить руками: а що я, мовляв, зроблю, коли залізничники-поляки саботують? Хай Анатоль поїде. Він, думаю, дасть собі там раду. Ну, а тепер про кричуще неподобство.

II

І Грицан розповів усе, що бачив у Будапешті,— про Шарварка, землячків. Та про розмову з міністром.

Республіка змінила столицю… Кожен розумів, що акція ця вимушена, вірив, що тимчасова, що невдовзі Львів буде відбито і все повернеться в старе тепле русло, потече розмірено й спокійно, бо вічно так бути не може… Розуміти розумів, але Тернопіль — не Львів, до того ж сильно понищений, бо російські війська вступили в місто вже дванадцятого серпня чотирнадцятого року, розмістивши тут свою адміністрацію, збройні сили, тож