Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Почало сутеніти, і Грицан заквапився до готелю, — Іштван був уже в номері.
— Є! — він сплеснув у долоні, й гарячі його тернові очі викресали блискавку. — Міністр люб’язно дав згоду прийняти нас завтра вранці.
— Чудово!
— Але я охляв, пане Ярославе, — проте очі його й далі горіли. — Геть, геть охляв!
— І я, — всміхнувся Грицан.
Вони зійшли вниз до ресторану. Ярослав почував себе скуто, незручно якось. Аж самому було дивно. Йому здавалось, що на нього всі звертають увагу, як на селюка, котрий навіть не знає, в якій руці тримати виделку. Боже, як давно він вечеряв у справжньому ресторані! Ще до війни… Вечірка із Стемпковським до уваги не бралася — вони пили коньяк з кавою скоріше в задрипаній кнайпі, аніж у ресторані: гарна вивіска — ще не ознака ваги фірми. Зате Гаваші наче у власній колибі сидів.
— Ми дипломати, дипломати! — жваво заговорив. — Отже, вечеря на найвищому рівні! А то нас обслуговувати не стануть, подумають: жебраки якісь.
— Командуй…
— З вином? Га? З вином?
— Кажу ж — командуй.
— За перший успіх можна з вином! Га?
— Дай мені спокій, — Ярослав розсміявся, й відразу настрій його змінився: Грицан повернувся в забуті часи.
Вечеряли під музику циган-скрипалів, під вогнисті танці напівроздягнутих красунь. Вони добре відпочили, принаймні зняли з себе кайдани напруги. Тож уранці і до міністра з’явилися свіжі, збадьорені, навіть трохи впевнені в своїх силах. Міністр — брюнет років сорока, з великими чорними очима — тактовно подав Грицану й Іштвану руку, привітно запросив до столу.
— Запитай, чи він розмовляє по-німецьки, — швидко сказав Ярослав.
Виявилось — розмовляє.
— Прекрасно, — сказав до міністра Грицан. — будемо розмовляти по-німецьки, так би мовити, на пряму, без перекладача. Отже! Мій товариш, — кивнув на Іштвана, — розповів вашому представникові про мету нашого приїзду.
— Так, — відповів міністр, — але я хотів би знати, яку саме Україну ви представляєте? Признаюсь, що в справі України я здеорганізований. Яка різниця між двома вашими У країнами?
— Справді, випадкові обставини привели до двох Україн… — сором’язливо взявся пояснювати Грицан. — Одна разом з вами належала до Австро-Угорщини… Галичина.
— Але яку ви представляєте?
— Саме Галичину, яка тепер офіційно проголошена Західно-Українською Народною Республікою.
— Дивно, — знизав плечима міністр, — вчора була місія цієї вашої України і також пропонувала мені нафтовий інтерес. Ви є членами тієї комісії?
— Я про неї нічого не знаю.
— Щодо пропозиції годжуся, але де запорука, що ваш уряд не вжиє нашої зброї проти нас?
— Цього не може бути!
— Добре, — поволі і виразно, наче виважував наступні слова, промовив міністр, вставивши на Грицана свої великі чорні очі.— Я був у Галичині, трохи знаю її, з великою шаною ставлюся до вашого народу… — І по-угорськи продекламував:
…І прийшло тоді до битви. Чи була вона завзята, Як та хто в ній відзначився, Чи велика Русі втрата — Літописець не говорить; Досить — угри побідили, Але, замість Русь ярмити, 3 нею згоду заключили…—І знов перейшов на німецьку. — Я продекламував дві строфи з «Угорської національної саги». Частково вона перекладена на вашу мову.
«Франко, — пронизала Грицана думка. — Ніхто в Галичині не міг більше цього зробити».
— Мені показали фото перекладача. Я бачив його. Але на смертному ложі,— ваш великий поет Іван Франко. Отже, панове, сама доля веліла мені бути прихильним до вас.
— Перепрошую, — делікатно сказав Грицан. — Я щиро втішений панові міністру за добрі слова про нашого поета, а щодо того, чи могли б ми вжити зброю проти вас, то дозвольте нагадати: маємо спільного ворога — Румунію. У вас румуни захопили частину ваших земель, а в нас Буковину.
— Маєте рацію, добродію Грицан. Отже, на сьогодні моє вам слово таке: дайте мені час для остаточного вирішення цієї справи з урядом, а завтра пополудні запрошую на аудієнцію.