Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Машина прибула доволі швидко. За кермом Місьо Устимчик, поруч сидів Поточняк. Саме він і вийшов з машини, на мить зупинився, кинув на Омеляновича-Павленка та Мишковського невизначеним з-під пенсне поглядом, відтак неквапно, з достоїнством приступив, простягуючи генералові руку.
— Отаман Поточняк.
«Ти диви! — здивувався, але без заздрості, Ярослав. — Вітовський вже присвоїв йому чин отамана».
— Панове, на жаль, полковник Вітовський не може вас зустріти, він виїхав на передову. Вас чекає президент Національної Ради доктор Петрушевич. Прошу до авта.
— Прошу, прошу, — вторив йому Місьо, одчиняючи всі дверцята своєї старої тарадайки.
Поточняк терпеливо виждав, заки Омелянович-Павленко, Мишковський і Грицан всядуться на задні сидіння. Цим він дуже здивував Грицана, бо коли йти за етикетом, то на переднє сидіння треба було посадити генерала. Ну й Поточняк!
— Рушай! — закомандував Анатоль. — Хутко!
Але вже за першим поворотом їм довелось гальмувати: вулицю перегородили брички, заквітчані багатобарвними стрічками і віками смереки, — з дому вийшла молода пара.
«Знайшли час для весілля, — чи то обурювався, чи дивувався Ярослав. — Однак же нічого протиприродного, — подумав далі,— в самця і самки свої закони…»
Він закурив. Як усе просто: зараз священик з’єднає їхні руки, і сьогодні вони будуть спати разом. Їм байдуже, що конає республіка, що Вітовський сам поїхав агітувати людей до армії, що цю армію очолюватимуть чужі командувачі… Їм усе байдуже! Аби злучитися… Ярославе, перестань! Навіщо ці болючі аналізи? А взагалі — не дивуйся. Вдень жаби уникають сонячного світла, оддаючи перевагу сирим місцям. Зате які плодовиті оті жаби… Наче миші… Але чи варто тобі звертати на це увагу? Так само ж — чи варто осуджувати цю пару? Хіба не з двох почався світ? А може, вони приведуть на світ такого молодця, який стане справжнім вождем Галичини?
«Якщо чоловік розчаровується у своїй дружині, в нього є шанс виправдати невдале одруження — хвалити вроду своєї жінки або її характер». Ох, який же ти, Ярославе, афористичний… Жарти жартами, а коли сходяться двоє, він і вона, а потім бачать, що не знайшли того, чого шукали, то обманюють себе, виділяючи в характері чи зовнішності якусь одну деталь, акцентують на ній увагу, вип’ячують її перед знайомими, перед самим собою, хоча знають, що це омана. Зрештою, це не дивно — в житті людському море омани…
— Шикарно, правда? — показуючи на весільну пару, багатозначно кахикнув Мишковський.
— Дуже… Дуже шикарно… І зворушливо. Особливо у такі тривожні дні,— з сарказмом вирвалось у Ярослава.
— В мене починають вироблятися гормони… — Мишковський голосно засміявся. — Я молодію, панове!..
— Я теж молодію… — і собі посміхнувся генерал. — Дивно, що нерідко жінці забороняють те, що дає насолоду нам.
— Бо жінка подібна до соняха, — дивлячись поперед себе, обронив Поточняк, згадавши Лесю. Як вона там, у Львові? Чи не зраджує його? Та ні, не повинна. Хоча б часом її не згвалтували… А вона прекрасна! Неодмінно одружусь. Тільки б вижити. Але я повинен вижити, повинен побачити Україну суверенною. На крайній випадок — свою Галичину. А Галичина цілком може бути самостійною.
Він взагалі-то був прихильником самостійної Галичини. Він не сприймав назви «Західно-Українська Народна Республіка». Щось було тут нарочите, банальне. Треба просто — Галичина. Як, скажімо, Швейцарія. А вона незалежна вже сто років. Віденський конгрес визначив її кордони і визнав її вічний нейтралітет. І нічого — існує, хоча ні територією, ні кількістю населення не перевищує Галичини. І Галичина могла б існувати, — сіль, нафта, сірка, курорти в Карпатах… Зрештою, існувало ж Галицько-Волинське князівство.
Поглядаючи на молодих, на весільну свиту, Анатоль нервово покусував тонкуваті губи: будь-яке торжество чи весілля завжди чомусь викликало в нього відразу. Йому здавалось, що в такі хвилини люди оголюють себе. На будь-якому торжестві Анатолю було завше ніяково, більше того — йому було соромно, огидно, а разом з тим він картав себе. Він казав собі: «Це твоя, хлопче, дурість, вірніше, не дурість, ти поставив на чільне місце розум. У принципі все правильно. Але ти при цьому забуваєш просте, буденне. Яка мета людини? Мати достаток. Це тобі скажуть дев’яносто дев’ять відсотків. Так-так, мати достаток, бути першим. Так, першим, — підтвердив він зараз, — з цього, власне, й починається все, що відбувається в світі. Практично ця проблема ніколи не буде стерта з карти. Хм, а ти ж твердив, що світ починається з двох? Ну, правильно. Але що треба двом? Їжу, одяг, достаток… А ще їм багнеться бути кращими, ніж ті, котрі їх оточують.
— Місю, обганяй! — злісно кинув Устимчикові, опустивши голову, аби не бачити, як весільна компанія всідається на брички, як безтурботно регоче.
Устимчик слухняно крутнув кермо, різко й впевнено, — машина, заревівши, видряпалася на тротуар. Місьо занадто раптово загальмував, і вона пішла затоки. Ніхто, крім Поточняка, цього не запримітив.
— Мишковський, а ви пам’ятаєте своє весілля? — весело спитав Омелянович-Павленко.
— Пам’ятаю, але не стільки своє, скільки свого друга. Була колосальна гулянка. І раптом ми схаменулися, що нема молодої. Що б ви подумали? Вона з музикантом цілувалася в саду.
— А ви, Ярославе, пам’ятаєте своє?
— Тоді лив теплий дощ…
— Це поетично! — вигукнув Мишковський.
«Геродот розповідав, що німий син Креза при появі перса, який хотів убити його батька, скрикнув: «Не убивай Креза!» З того часу син Креза заговорив…»
— Але, товариство, кохання не оцінюється банкетами, — розсудливо, тоном метра промовив Омелянович-Павленко. — Кохання — солодка мить. Може, тому двоє абсолютно чужих можуть в один момент потягнутися одне до одного.
— Кожна людина повертається до того, що колись було в її житті,— вставив Поточняк. — Повертається бодай поду мки.
