Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

нічого про Омеляновича-Павленка в Устимчика не допитувався. А то подумає, що примушує шпигувати за командувачем. Так не годиться. Потрібна повна генералу довіра. Що ж, він йому поки що довіряє і зовсім не бере до уваги, що той воював у складі російської армії. Так склалася доля України: «східняки» — за Росію, «західняки» — за Австрію. То, може, хоч тепер, у цю історичну добу, порозуміються. А злагоди треба, ох як треба! Жодна нація світу подібно не розколена! Притому так настроєні одні проти одних, так взаємно звинувачують одні одних, що хоч нині готові різатися.

«Однак я повинен зараз же побачитися з Карманським, — згадав перед Тернополем задумане в Бережанах. — Відкласти цього далі не можна. Ані на день!»

З Петром вони давно знайомі, ровесники. Водночас вчилися в університеті. Правда, Дмитро — на юридичному, Карманський — на філософському, але це не було перешкодою в їх добрих стосунках. Петро зовсім молодим зажив слави поета, його вірші майже з номера в номер друкував львівський «Руслан», відтак одразу вийшли окремою книжкою — «З теки самоубивця»: плід, як засвідчував сам поет, хворобливої любові до одної дівчини… Та оскільки Карманський належав до «Малої музи», то його декадентські мотиви Дмитра не дивували. Він любив цього розхристаного, але такого милого дивака, якого то чогось потягнуло в римський «колегіум рутенум», аби стати попом; то, прочитавши, що на італійському курорті українська сім’я шукає репетитора, покинув усе і поїхав; так само помчав до Канади, аби вести там курси української літератури та історії. А взагалі Петро — один з освічених галицьких інтелігентів.

— До редакції часопису «Український голос», — виплутуючись із своїх дум і дивлячись поперед себе, кинув Устимчику, коли в’їхали в засніжений Тернопіль.

Карманського застав у його тісній конторці. Петро мало змінився. Густе волосся, продовгувате лице з широкими губами, на куточках яких опускалися акуратно підстрижені вуса, пенсне приховувало зажурені очі. І взагалі весь він був меланхолійно насупленим, похмурим. На Дмитрове привітання щось невиразне буркнув, не відриваючи погляду від гранок.

— Ти що, загордився? — без обурення підвищив голос Вітовський, підходячи до столу.

Аж тепер Карманський підняв голову і, машинально поправивши пенсне, враз перемінився:

— А-а, Дмитро… — знітивсь. — Вибач, але ця проклята газета скоро зведе мене в могилу.

— Допустимо, я в це не повірю, бо якщо тебе не звели в могилу жінки чи римляни, то газета… Що таке газета? Її, як коханку, завжди можна покинути.

— А хліб?

— Іди жебрати… — пожартував Дмитро. — Торбу можу подарувати.

— Міністерську? — Карманський одсунув гранки. — Сідай. Хоч надивлюсь на міністра, а то ти вже стільки днів у Тернополі і ніяк не вдостоїш честі одвідати старого приятеля.

— Саме тому, що міністр, — скрушно прицмокнув Вітовський. — І якби не службові справи, то, напевне, і далі не вибрався б до тебе. Відразу прошу пробачення: справ у мене більше, ніж по горло. Розмовляти будемо нормально, чисто по-людськи, але прошу вважати нашу розмову офіційною і, що говоритиму, брати до уваги. Потреба часу.

— Кого-кого, а тебе послухаю.

— Усім відомо, що ти не належиш ні до москвофілів, ні до австрофілів. Ти такий самий патріот української нації, як і я, — поволі вів Вітовський. — Ні, я не прийшов тебе до чогось агітувати, на когось настроювати. Але ти редактор урядової газети. Тож мушу зауважити, в твоїй газеті дуже часто тягнеться така лінія: слава Богу, що розвалилася Австрія, нарешті всі українці стали вільними, щасливими. — Вітовський облизав вуста. — Нащо травмувати людей? Нащо, зрештою, настроювати людей проти себе?

— Я хочу, стараюся підняти дух людський, — делікатно пояснив Карманський. — Клич моєї газети: «До зброї! За волю і землю!» Разом з тим я переконаний, що нам треба доброго ватажка-українця, який би став проводирем галичан.

— Ти часом мене дивуєш. Ти стільки проїздив по світу, чотири роки вчився у Ватікані, знаєш кілька мов, доволі мудрий чоловік, та інколи впадаєш… Ну, як сказати…

— Ось назавтра йде передовиця, — Карманський моментально скористався з паузи, — в якій чорним по білому викриваються протиурядові елементи, авантюристи, саботажники.

— Вибач, але, замість передовиці, піде ось це, — Вітовський простягнув учетверо акуратно складений аркуш. — Наказ секретаря військових справ про те, що із завтрашнього дня по всій Західно-Українській Народній Республіці вводиться стан облоги. Прошу надрукувати.

— Це все так серйозно? Невже?

— Добродію Карманський, пора опускатися з поетичних піднебес на грішну землю й підкувати свого Пегаса, — несподівано різко заговорив Вітовський. — Те, що «Український голос» щоразу наголошує, що герб ЗУНР — золотий лев на синьому тлі, а прапор синьо-жовтий, справі не поможе.

— Не так уже часто ми про це пишемо.

— Згоден, перебільшую, але зрозумій, друже, кожне слово нині повинно бути мечем, а не шоколадкою.

— Здається, ніби розумію.

— Повторюю: я не приїхав ні сваритися з тобою, ні читати тобі нотації. Але зваж на ситуацію. Гадаю, ми порозумілися. А думати ти вмієш. Я прощаюся з тобою, бо завтра раненько їду на фронт.

Вони по-товариськи попрощалися, і Вітовський велів Устимчику крутити кермо до резиденції Петрушевича. Той, сумно підперши долонею підборіддя, чапів за робочим столом. І такий уже мав причавлений вигляд, що Вітовський по-справжньому перейнявся тривогою.

— Пан президент часом не захорували?

— Захворів доктор Кость Левицький. І то серйозно. Ми допіру посадили його на потяг до Станіслава.

— Так, це велика втрата для нації,— розкусивши крок Костя Левицького, поглумився Вітовський. — Ай-я-яй! І що ми тепер будемо без нього робити? Га, пане президенте? Нація пропаде…

— Керманичем Ради державних секретарів я призначив доктора Ізидора Голубовича. — Петрушевич так і не збагнув його глуму. — Як міркуєте, підходить? Справиться?

— Ідеально! — Вітовський хотів сказати «ідеальний баран», але стримався і сказав інакше: — Я видав наказ про стан облоги на території всієї республіки.

— А це не попсує нам? — насторожився