Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Це допоможе нам позбутися хаосу. Далі. Помешкання для штабу в Бережанах я підібрав. Дозвольте мені розпорядитися, аби Омелянович-Павленко з Мишковським негайно виїздили, — він зробив паузу. — Навіть сьогодні.
— Так поквапно?
— Якщо так поквапно втік від державних справ цей хитрий, як старий обкусаний лис, Левицький, — суворо сказав Вітовський, — то чому не може поквапно приступити до роботи командуючий армією? Нам же треба організаційно її сформувати.
— Я йому зателефоную…
Петрушевич намірився ще щось сказати, навіть розкрив рота, але раптово ввійшов Омелянович-Павленко, а слідом — Мишковський. Генерал, як завжди, був одягнутий в армійський мундир російського офіцера — однострій захисного кольору, але без погонів, а там, де мали бути погони, де, вірніше, колись були погони, темніли сірі полоси. Це був його улюблений мундир, як свідчив Устимчик, він не хотів його знімати, як і не хотів знімати нагород, бо вони свідчили про його героїзм, військову доблесть. Він довідався, що галичани охрестили його генералісимусом, однак не образився, це навіть лестило його натурі.
Вітовський зметнув очі на обох, та найдовше затримав на генералові. Он який він! Справді, ніби не примітний, але це, мабуть, отаман — людина-айсберг. Петрушевич тим часом хутко підвівся з-за столу, на якому лежала велика карта Галичини, й поручкався спершу з Омеляновичем-Павленком, а тоді з його начальником штабу. А Вітовський став обік з цілковитою незворушністю: Омелянович-Павленко не хотів знімати царського мундира, а він не хотів схиляти перед ним голову, кланятися. І чи не вперше затявся: повинна бути субординація — він усе-таки секретар військових справ, міністр.
— Прошу знайомитись, — Петрушевич повернув голову до Вітовського. — Наш державний секретар військових справ…
— Я здогадався! — перебив його Омелянович-Павленко, не давши йому назвати прізвище. — Мені показували портрет. Отже, пан полковник Вітовський?
— Ви не помилилися, — сказав Дмитро.
— Будемо знайомі,— і генерал першим простягнув йому руку, допитливо зазираючи в очі.
— Радий знайомству, — сказав Дмитро.
— Мишковський…
— Прошу сідати, панове. — Петрушевич звеселіло потер долоню об долоню. — Нарешті ми зібралися тим складом, яким давно треба було зібратися. Це добра ознака.
У відповідь, однак, ніхто не зронив ані слова, всі троє мовчки дивилися на президента, чекали подальших слів.
— У січні в Парижі відкривається Мирна конференція. — Петрушевич облизав губи. — На конференцію ми пошлемо своїх делегатів. До цього часу треба взяти Львів. Я хочу знати, панове, коли ви це зробите? — і перевів погляд на Омеляновича-Павленка.
— Я очікую корпусів Петлюри, — впевнено мовив той не запинаючись. — Петлюра обіцяв два корпуси. — І, наче за прикладом Петрушевича, також облизав губи. — А своїх сил для наступу… — Втягнув безпомічно голову в плечі, дрібно нею затрусив. — Своїх сил поки що замало…
— А якщо корпуси запізняться? — На мармуровому лиці Петрушевича сіявся неспокій. — Тоді який вихід? Що ми скажемо в Парижі? А головне — який вихід?
— Поки що треба ждати…
— Фронт займає тверді позиції,— встряв у розмову полковник Мишковський. — А помимо того, я міркую, що в таку сніжну зиму поляки не будуть наступати. Побояться, не наважаться, згадають долю Наполеона в Росії…
— Ви так мислите? — в очах Петрушевича — сумнів. — Не забувайте, Пілсудський хитрий, він може піти на все, і знов пильно глянув на Омеляновича-Павленка.
— Що ж, такий варіант можливий, — не відразу погодився генерал. — Однак я приєднуюсь до думки Мишковського, а крім того, ми повинні добре зорганізувати військо.
— Робіть щось, робіть щось… — благав Петрушевич. — Я дуже прошу. І збагніть: Галичина живе надією, що ми звільнимо Львів. На карту, панове, поставлена ваша репутація.
— Ми глибоко це усвідомлюємо. Однак мусимо підготуватися. Кожен наступ треба готувати.
— Пробачте, але я змушений признатися, сказати вам правду: серед стрільців вже шириться нарікання на вас.
— Які ж будуть конкретні пропозиції, пане президенте? — все ще м’яко, мовби недоспав, спитав генерал, хоча мав би передусім поцікавитись, які саме нарікання.
— Єдина буде пропозиція — командувати військами і воювати, а не смакувати чай з тортом! — аж тепер обізвався Вітовський. — Бридко слухати ваші безглузді слова про сніг і Наполеона. Ви що, за дурників нас маєте?
— Навіщо так різко?.. — Омелянович-Павленко збрижив лоба.
— Генерале, з вами розмовляє державний секретар військових справ, — не понижував, однак, тону Вітовський. — Якщо не помиляюся, цар Микола в таких випадках зривав з генералів погони… Якщо, власне, не Микола, то хтось інший. Суті не міняє.
— Що ви вимагаєте? — Омелянович-Павленко аж посинів, так важко йому було стримати гнів. А заодно було відчутно, що він боїться цього крутого і непримиримого чоловіка, який не піде ні на які компроміси, якого навіть Петрушевич — хоч і президент республіки — остерігається.
— їдьте негайно, нині, зараз до Бережан, де базується наш штаб. Там вас зустріне отаман Поточняк, разом з полковником Мишковським і нашими людьми негайно візьміться за організацію армії. Зараз у нас налічується майже п’ятдесят тисяч люду, сорок гармат. Принаймні поділіть на три-чотири корпуси, на полки, на сотні. Отаман Сень Горук передусім вам допоможе, як і отаман Анатоль Поточняк. До речі, отаман Поточняк має мої відповідні інструкції. Вам залишилося, як я йому сьогодні вже казав, переплавити слова на діло. Помимо того, наказую вам виконувати всі його розпорядження, бо це, власне, будуть мої розпорядження, оскільки завтра я надовго вирушаю на фронт. Одвезе вас до Бережан Устимчик.
Омелянович-Павленко понуро опустив голову. По хвилі, сліпо дивлячись на Петрушевича, пробурмотів:
— Якщо треба… Якщо аж так надто треба, то ми виїдемо… А може, нам би власне авто дали?
— У Бережанах дадуть, — замість Петрушевича відповів Вітовський. — Все, щасливої дороги! Ага, хвилинку! Полковник Мишковський, якщо ви хоча раз іще дасте до газети фальшиве повідомлення про становище на фронті, я вас вижену! Тільки не треба нічого пояснювати чи спростовувати: я сам особисто перевірив.
