Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— їдь до найближчого села.
— А чому ви ніколи з собою охорони не берете? Всі-всі возять охоронців, — запросторікував ні з того ні з сього Устимчик. — 3 охороною і солідніше, і надійніше. Пан Петрушевич ніколи не їздить без охорони.
— Дивись вперед, бо справді опинишся в рові,— буркнув Вітовський і до Ярослава: — Ти бачив на правій руці Антона перстень? Це братів. Вони були близнятами. Коли брата розірвало, Антон знайшов його руку з перснем… Отака історія. З густої пелени снігу виринуло: «Липники». Вітовський торкнув Устимчика за рукав:
— Зупинись біля першого обійстя і поглянь, чи є де заночувати. Тільки поводь себе по-Божому.
Устимчик загальмував і, настовбурчивши заяложений комірець, щоб не обсипало снігом, підтюпцем побіг до скособоченої хати й так само хутко повернувся, якийсь переляканий, стривожений.
— Там божевільна! — відчинивши дверцята, закричав жахно крізь віхолу, крутячи кругленькою голівкою з гострим носиком. — Там божевільна мати і шестеро дітей.
— Щось ти фантазуєш, — Вітовський висунув ноги з машини.
— Не йдіть! Не йдіть!
Але Дмитро і Ярослав пішли. Кімната була низька, чорна, непроглядна — Вітовський ледве освоївся, щоб збагнути, що в ній діється: у кутку збилося шестеро дітей, налякані, мовби зацьковані, дрібні, а посередині стояла висока, худа жінка. З більмом на оці, як помітив Грицан.
— Що? Що ви ще хочете? — заволала жінка.
— Нічого. Хотіли переночувати.
— Це Вітовський, — м’яко сказав Ярослав, неначе Дмитра всі повинні були знати.
— Хай навіть сам Бог!
Заридавши, жінка почала ошаліло бігати по хаті. Діти, водячи за матір’ю очима, зарюмсали, вони були худі, мов з хреста зняті, обірвані. Вітовський, терпляче вичекавши, звернувся до найстаршої дівчинки, якій, напевне, було років дванадцять, а може, й більше.
— Що сталося? Я представник уряду. Я не буду вас рухати. Але поясни мені, що сталося?
— Брата нашого… Брат наш…
— Прийшли такі, як ви! — жінка з більмом на оці дещо вгамувалася. — І кажуть мені: давай сина! А тому синові ще сімнадцяти нема. Я ховала його від усіх. Правда, він у батька вдався. Сильний. Але ж дитина! Кажу: нема. А їх найстарший: «Беріть, хлопці, корову!» Діти ж, кажу, діти. Як діти без молока? «Прийде син — корова твоя, не прийде — наша». Вони забрали корову, а через день забили сина…
Вона замовкла. Діти тиснулись одне до одного, принишклі, перелякані. Старша дівчинка, побачивши, як Вітовський обурливо стиснув уста, з гіркотою пояснила:
— Його били, вони його дуже били, і він утік… Вони його шукали… Він повісився…
— Що ви хочете? — закричала жінка з більмом на оці.— Ну, що? Беріть уже мене! Вішайте! Ріжте!
— Ходімо, Дмитре, — Ярослав м’яко торкнув Вітовського за лікоть. — Ми її не заспокоїмо, розумієш, вони зараз у такому стані… Ліпше не чіпати.
— Йди до авта! — сухо промовив Дмитро. — І нехай Місьо принесе сюди всі наші харчові запаси. Всі! Ти мене, сподіваюся, зрозумів?
А сам стояв отупіло, розпука розколювала голову; коли Устимчик ввійшов, у нього була доволі кисла міна, але в зігнуту спину вгризався туго набитий мішок.
— Це для вас, — сказав Вітовський до жінки з більмом на оці.— Поки оговтаєтесь, то, може, трошки вистачить… Дай вам, Боже, здоров’я… — А вже у машині глухо промовив: — Ночувати ніде не будемо, а втомимось — подрімаємо десь у полі. Поки їдемо. Ми сьогодні повинні бути в Стрию.
«Дмитро доходить до відчаю, — подумав Ярослав. — І я скоро дійду до відчаю. Невже настане така хвилина, що розум не здатний буде сприймати того жахіття, і ми всі по-божеволіємо? Хоч на хвилину забутися… Може, спирт поможе? Випити б і бодай на годинку забутися…»
Вітовський суворо мовчав, дивився уперед, курив. А сніг заліплював вікна, і машину довелося-таки зупинити. Не розмовляли. Дрімали. А може, вдавали, що дрімають. Аж на світанку, коли втихла віхола, рушили далі. Перед Стриєм побачили клуби чорного густого диму — усе небо в диму.
— Що це горить? — запитав Вітовський діда, що тримав на кістлявих плечах в’язку дров.
— Все горить, — похитав головою дід, ноги його були обмотані рваними онучами. — Все…
— Ну, що саме?! — закипів ураз Вітовський, чого ніколи не дозволяв собі в спілкуванні з цивільними, розуміється, опріч ворогів. І Ярослав збагнув, що в нього урешті-решт здали нерви.
— Не кричіть на мене, пане, мене вже криком не злякаєте, — дід, маленький, кістлявий, в онучах замість чобіт, поглядав сльозливими очима на Вітовського так, неначе перед ним був манекен.
— Даруйте… Але що горить?
— Все горить, — бовкнув дід, потоптався і розважливіше доказав: — Газ горить, нафта горить, хати горять… Свої крадуть — чужі палять, свої палять — чужі крадуть…
— Хто в Стрию? Поляки, наші?
— Не відаю, — знизав плечима дід. — Ото єдине можу вам сказати: нікого на небі вже нема, бо якби був Господь Бог, не допустив би всього цього паскудства.
— На Стрий! — гаркнув Вітовський у вухо Устимчику, мовби той в чомусь провинився.
А дід, як нічого не бувало, повільно чалапав далі, полишаючи на пухнастому снігу химерні сліди од своїх обмотаних онучами ніг. Ярослав добув цигарки.
— Я все бачив за часи війни, — впівголоса промовив Вітовський. — Але щоб отак… — і не доказав.
— Там ти був звичайним командиром сотні, а тепер… тепер ти, друже, міністр військових справ.
— Мовчи! — рявкнув щосили й відразу: — Вибач, але я нині, здається, збожеволію. Давай помовчимо. — Однак довго не витримав, тяжко зітхнув, не розтискаючи зубів. — Як нам зараз потрібні в містах і селах солідні керманичі, а на фронтах —
