Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Відстоймо себе — і заживемо…

— …як належить жити!

— Не базікайте — готуйте стіл, бо вже смеркає!

Уранці, коли Вітовський з великими потугами нарешті зв’язався з Бережанами, Поточняк сповістив: Національна Рада і Державний секретаріат перебралися з Тернополя до Станіслава, — республіка втретє поміняла столицю…

— Щось ми нині дуже хутко їдемо, — зронив Вітовський. — Невже квапимося назустріч смерті?

— Повторні дороги завше видаються коротшими, — зафілософствував раптом Устимчик і всміхнувся, певне, що й він здатен на мудре слово.

— У Рогатині зупиниш. Треба трохи розім’яти ноги і випити гарячого чаю. Ти не проти, Славчику?

— Чого б це я був проти?

Він не був проти — він був радий за Вітовського: призначення Курмановича командувачем Куликівської групи збадьорило того, якось зовнішньо освіжило. Коли б ще на інші відтинки фронту поставити достойних людей!

— Я все думаю про Жовкву, — Дмитро, щоб зробити паузу, облизав губи. — Гадаю, матиме значення те, що там провів дитячі роки Богдан Хмельницький. Це якось повинно осінити стрільців під час штурму.

— Але не забувай, що під час Північної війни у Жовкві перебував Петро Перший — той Петро Перший, який згноїв тисячі українців на побудові Петербурга…

— Завжди ти, Славчику, зі своєю історією…

— Факти — вперта річ, — казав, здається, Лесаж.

— Рогатин, — і Місьо пригальмував.

Гарячий міцний чай неначе подвоїв сили. Коли вийшли з шинку, Грицан помітив біля їхнього авта невисокого повнявого чоловіка з червоним обличчям. Шарварко? Знов Шарварко? І Грицану згадався Будапешт, Правда, тоді Шарварко враз зник, але чи послухав його? Грицан рішив поки що нічого Вітовському не казати.

— Перепрошую, пане Вітовський, — Шарварко крок-другий — вперед. — Я дізнався, що Їдете до Станіслава.

— їдемо. А що?

— Може, прихопите? Я заплачу…

— У такому разі — ні!

— Перепрошую, я — ляпнув…

— Не треба ляпати — сідайте!

— Щиро вам вдячний, — і Шарварко поспішно втиснувся поруч з Грицаном, відтак, полегшено зітхнувши, зняв шапку, волосся його було жовте, прилизане назад, над блакитними очима, наче приклеєні, жовті брови.

— Однак — хто ви? — обернувся Вітовський.

— Недовчений гімназист — Микола Шарварко.

— Цього замало.

— Направду недовчений. На іспити я носив жирафу, з дерева… Вона рухала шиєю… У жирафи довга шия… Бачили?

— Виручала?

— Зрідка, — засміявся Шарварко. — Особливо коли іспит приймала жінка… Кобіти, знаєте, люблять кмітливих… А якщо серйозно, то я власник кав’ярні «Зустріч». Тож люб’язно запрошую панів, як опинимось в Станіславі, до себе бодай на коротку гостину.

— То як, отамане, приймаємо запрошення? — добрий настрій не покидав Вітовського. — Він же все одно не відчепиться…

Грицан промовчав, а Шарварко бурхливо:

— А таки не відчеплюсь!

Коли в’їжджали в Станіслав, перед плиткою Бистрицею Солотвинською стрімко викинув поперед себе правицю і показав на протилежний берег, де в оточенні засніженого саду височіла двоповерхова невеличка вілла.

— Ось вона, моя «Зустріч»!

Дорога туди була протоптана, вірніше, втрамбована колесами і полозками. З комина курився дим.

— Улітку тут райський куточок, — хвалився Шарварко. — Буйно квітнуть дерева, кучерявляться прибережні верби, гойдаються човни. Прекрасна кухня, при потребі — окремі кімнатки. Сам я мешкаю в центрі, біля ратуші. Ось моя візитка… — і подав по карточці Вітовському та Грицану.

Він чимсь приваблював і чимсь відштовхував. Приваблювала його безпосередність, правдива щирість, навіть безкорисливість; принаймні Ярослав знав по Тернополю, що ця людина не пожаліє останнього гроша, а на виручку прийде. Однак знав він іншого Шарварка — Шарварка в Будапешті… І вдруге промовчав.

Обід, як на теперішні часи, був вишуканий. І знов усе було просто — людина хотіла зробити людям приемне. Розмови точилися про все і ні про що, більше говорив Шарварко, оповідаючи билиці й небилиці з життя «Зустрічі», а вони, розуміється, були доволі забавними, пікантними, надто ж коли йшлося про зустрічі чужих молодиць з чужими чоловіками. В час бесіди і трапези Вітовський раптом згадав прохання Вайди й спитав:

— Ви часом не знаєте, де вулиця Затишна?

— Затишна? Звідси триста кроків.

— Тоді — щиро вдячні за трапезу, — Вітовський підвівся.

— Це я вам вдячний, що не погребували.

— А Затишну все-таки покажіть щоб ми не блукали.

— Та то простіше простого!

— Далі можете не йти — будинок ми самі знайдемо, — сказав Вітовський, коли опинилися на початку Затишної.

— Заходьте ще, — Шарварко запрошував люб'язно, але ненастирливо, проте Грицанову руку затримав довше. — Чекаю в гості. Обов'язково!

Ярослав і цього разу промовчав.

Дім на Затишній — звичайна рублена хата, а далі — хлівець, кілька дерев. На подвір'ї розгулювало сім чи вісім курок з пишним півнем. У темних сінях Ярослав спіткнувся і, вдарившись коліном об щось гостре, засичав од болю — з-під ніг з брязкотом покотилося чи то відро, чи баняк. Одразу ж відчинилися хатні двері, і жіночий голос винувато простогнав:

— Ой… Сюди-сюди… Ви заблудилися…

Однак у кімнаті йому не одразу розвиднілося, бо очі ще разив сліпучо-білий, відполірований сонцем сніг. А коли розвиднілось, онімів. Перед ним стояла не дівчина — сама краса. Русява. Волосся підріз; ане до плечей — хвилясте, густе. Рум'яні свіжі щоки. Під тонкими бровами великі сірі очі. Дуже довгі променисті вії, наче штучні. Невисока й гінка. Тонка, мов перепоясана, талія. Невеликі гострі груди. Виразні червоні губенята. І родимка коло білого