Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Але ж… — почав був Мишковський.

— Нічого не треба пояснювати! — різко повторив Вітовський. — Обстановку на фронтах знаю краще, ніж ви.

— Так-так-так… — мов лелека, закалатав Омелянович-Павленко. — Ми виїздимо, панове. Сьогодні ж, зараз!

Він схопився на ноги, випростався струнко. Те ж саме зробив і Мишковський.

— Дозвольте відкланятись?

— Щасливо… — промимрив Петрушевич.

Вітовський мовчки відкозиряв. Омелянович-Павленко і Мишковський почеканили кроком до дверей. Настала гробова гнітюча тиша. Раптом різко задзвонив телефон. Розхвильований Петрушевич машинально зняв трубку, машинально підніс до вуха.

— Вас, пане Вітовський… — лице його затяглось пеленою задуми чи то зажури, зітхнув мимоволі.

— Це я, — сказав на тому кінці проводу Поточняк. — Допіру нам у штабі повідомили, що поляки зав’язали сильні бої під Самбором, Рава-Руською і Львовом, себто на всіх фактично відтинках фронту.

— Зрозумів, завтра я буду на фронті! — повільно видавив Вітовський і вже круто: — Зараз приїдуть Омелянович-Павленко і Мишковський. Прийми належно, влаштуй, нагодуй і примушуй працювати. Завтра в газеті буде мій наказ про стан облоги по всій республіці. Дій у відповідності з наказом.

— Буду діяти, а ви бережіть голову…

— Про себе я сам подумаю, — досада аж доконувала. — А ти подумай, як створити три-чотири корпуси, щоб можна було маневрувати. Власне, з Омеляновичем-Павленком і Мишковським попросту створюйте їх. Поки що багнетів достатньо. Все, друже, в мене нема часу на другорядні балачки.

Гнітюча тиша затяглася.

— Пане Вітовський, ви, напевно, трохи зарізко повелися з Омеляновичем-Павленком, — обережно зауважив Петрушевич, коли Дмитро зібрався йти. — Він все-таки генерал…

— Як президент, ви маєте право мене звільнити, — блиснув той очима. — На знак подяки ставлю пляшку коньяку.

Того ж дня Поточняк зателефонував удруге, на цей раз до Військового секретаріату: Бережани сподобались командуючому. Особливо розчулився, коли йому розповіли, що під час Північної війни із шведами тут побував Петро Перший. Генерал навіть висловив думку, що варто було б перенести штаб армії у старовинний замок з п’ятикутним подвір’ям. Там стільки веж… Його змалку вабили вежі.

— Не бавтесь, як діти! — розсердився Вітовський. — А робіть те, що я наказав. І не забувайте там, що діють військові трибунали…

Вони, сидячи пліч-о-пліч на задньому сидінні, як і належить добрим приятелям, їхали, однак, на передову без доброго настрою — Львів досі у ворожих руках, а спустошена Галичина вариться у чутках: буцім у Відні сформовано єврейську бригаду, і вона рушила, аби відбити Краків у поляків; Румунія покинула Буковину, і на Буковині українська влада; німці марширують на Варшаву, і незабаром уряд Пілсудського впаде; в Угорщині сформовано українські полки, і їх веде тамтешній генерал Кевеш, який вирішив послужити Галицькій Армії,— чутки, чутки, чутки…

— Хаос, пітьма, — сказав Вітовський. — А ще донедавна так перспективно сяяла перспектива…

— Коли б од били Львів, коли б нам обіцяна Петлюрою поміч… — тихо стогнав Ярослав, покусуючи губи.

— Поміч… — процідив крізь зуби Вітовський. — Прийшла вже та обіцяна Петлюрою поміч…

Грицан розумів, про що мова: з Підволочиська повідомили, що прибув курінь козятинської піхотної бригади. Та на фронт не конче рвався. Першою вимогою було — їсти! А ще козятинці нарікали: в Підволочиську повно галичан, то чому ж не воюють, а нас посилають на смерть?

— Кину до чортової матері оте міністерство… — сердито забурчав Вітовський. — Кину, і попрошуся на фронт!

— Не роби того, Дмитре, бо все пропаде.

Він довго мовчав, перекидаючи цигарку з кутка в куток уст, наче жував, а перегодя важко зітхнув:

— Не переоцінюю себе, але саме цього боюся.

У Рогатині, в комендатурі, їх засипали питаннями: чи то правда, що в уряді розбрат і що Кость Левицький не захворів, а виїхав до Станіслава саме тому, що не полагодив з Петрушевичем; чи дійсно обов’язки прем’єра виконує теперішній державний секретар юстиції Ізидор Голубович? Вітовський, як міг, тлумачив-переконував, що все це намовляння, Кость Левицький справді недужий і ніякої паніки не треба.

— Невже Левицький захворів навсправжки? — не витримав Ярослав, коли вони покинули комендатуру.

— Звичайно, ні,— без вагань сказав Вітовський. — Хвороба його — страх і безпорадність, бо, щоб керувати державою, — хай навіть такою маленькою, як наша Галичина, — треба мати велику голову. Це ж не те що ляпати з трибуни.

— І я в цьому переконаний, що хвороба його — вигадка; заєць, перше ніж лягти, плутає сліди.

— Тепер він, шельма, буде критикувати кожен наш крок і неодмінно напише мемуари, щоб зробити з себе вождя. А щодо слідів, Славчику, то все живе плутає сліди. Хоч і залишає.

— З деякою поправкою, — уточнив Грицан. — Вовки штучно маскують свої — скільки б їх не було, йдуть слід У слід.

— І це не рятує, бо вовк вічно гонимий. Зрештою, навіть добре, що Левицький пішов геть. А ось в силі-розумі Голубовича я сильно сумніваюся.

— А я, Дмитре, іншого боюся — повторення історії. Розумієш, появляються нові керівники, але промови виголошують ті ж, що й попередники. Правда, з деякими нюансами, та вони не міняють суті. Колись я звіряв святкові промови трьох наших патентованих, як казав Франко, патріотів, які змінили один одного на одному й тому ж посту. І що ти думаєш? Ті ж самі слова. Це жахливо!

— Це справді жахливо.

— І жоден з них не користувався авторитетом серед людей — їх просто ніхто не сприймав всерйоз.

Грицан кинув оком на стрункі ніжні берізки: в засніженому гаю — засніжена біла альтанка. Довкруж густо заячі сліди. Кохалися зайці? Може… І він згадав, як у такій самісінькій