Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

далі був жест блідої руки. — Прошу до салону.

У скромно обмебльованому салоні в такому ж, як у Петлюри, військовому френчі сидів чоловік з буйним волоссям та густими вусами.

— Знайомтесь, — сказав Петлюра. — Мій ад’ютант сотник Крушинський. А це пан Грицан — представник Вітовського.

Сотник Крушинський був на голову вищий од Ярослава, як і від самого Головного отамана.

— Роздягайтесь, — сказав Петлюра. — Портфель отуди поставте.

— Дозвольте, я почеплю вашу шинелю, — приступив Крушинський.

— І чаю, будь ласка, подайте, — у Петлюри був напрочуд лагідний голос. — Сідайте, будь ласка, пане Грицан.

— Дякую.

— Палите? — Петлюра вийняв портсигар.

— Так, — кивнув.

Крушинський вернувся з тацею, — дві порцелянові чашки, — ніжний аромат лоскотав ніздрі, і Ярослав проковтнув слинку.

— Сьорбніть гаряченького, — сказав Петлюра. — Надворі так сиро, а крім того, ви з дороги. Промерзли, либонь?

— Трохи, — кивнув.

— То сьорбніть, сьорбніть. Сотнику, залишіться.

Крушинський сів поруч з ними. Ярослав надпив половину чашки, і груди від жару аж розширило.

— Ми раді за галичан, — сказав Петлюра. — Розуміємо ситуацію. Але насамперед про мету вашого приїзду.

Грицан виклав усе, що велів Вітовський.

Схрестивши на грудях руки, Петлюра впився в нього своїми журливо-лагідними блакитними очима, майже не кліпаючи, та Грицану здавалося, що він зайнятий зараз якимись своїми клопотами і зовсім його не слухає.

— Гаразд, генерала вам дамо.

— А поміч?

— Спробуємо виділити два корпуси. Я певен, я глибоко переконаний, що нам це вдасться.

— Ми будемо вельми раді.

— Гаразд, — ще раз резюмував Петлюра. — До вечора я полагоджу з паном Винниченком усі питання, що стосуються Галичини, і ми тоді разом повечеряємо, — на устах Петлюри заблукала мила посмішка, дещо артистична, як здалось Грицану. — Не заперечуєте?

— Ні, щиро вдячний.

— Сотнику, одведіть пана Грицана в купе, і нехай кухар нагодує смачним обідом. І відпочивайте, пане Ярославе.

— Дякую.

— Слідуйте, будь ласка, за мною, — знявши з вішалки Грицанову шинелю та кинувши собі на руку, сказав Крушинський.

Ярослав підхопив свою теку. І аж тепер відчув страшну втому, ноги — наче ватяні. Купе йому відвели в сусідньому вагоні — купе як купе. Хіба що одна тільки полиця для спання.

— Розташовуйтесь, я зараз, — сказав Крушинський.

— А може, не треба? — скривився кисло Ярослав: очі його злипалися. — Може, я спершу відісплюся? Бо так уже морить, так морить…

— Усе ж таки гарячого радив би поїсти. Чекати не доведеться — наш повар завжди напоготові.

— Чорт з ним! Потерплю.

Він сів. На столику лежала «Нова рада». Сонні очі сонно прочитали: «До зброї! Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам! Нам потрібен зараз корпус сміливих завзятих синів України, потомків славного козацтва. Сини України! Поможіть! До зброї!» А трохи нижче: «25 листопада 1918 року згубився на вулиці Легіонерів пес чорний з написом на гальштуку «Неро — власність Фолькевичів». Хто знайде, нехай віддасть. За заплатою на команді вокзалу». Ярослав похитав головою: отже, Неро — власність Фолькевичів…

IV

Є на світі одна справедливість — смерть… Бр-р! Ярослава від несподівано наплинутого афоризму нараз аж зморозило, і він підсвідомо різко підняв голову. Перед ним сиділо майбутнє головне командування Галицької Армії — командуючий генерал Омелянович-Павленко і начальник штабу полковник Мишковський. А за вікном мело снігом, — перші дні зими, — грудень гуляв по степах України…

У вагоні було доволі холодно, і Омелянович-Павленко не знімав ні своєї високої баранячої шапки, ні російської шинелі. Час від часу лівицею помацував праву, що висіла на чорній пов’язці,— рана з війни. Хоча йому було лише сорок, та борідка вже посивіла. Але очі жваві, молоді. Був сухорлявий, середнього зросту, — Мишковський повна йому протилежність. Високий, кремезний, доволі симпатичний блондин. Розмовляв виразно, голосно, чистою українською мовою, а Омелянович-Павленко — суржиком і здебільшого мимрив.

Враження від обох у Грицана було подвійне: щодо Мишковського, то йому здавалося, що в того більше гонору, аніж розуму; Омелянович-Павленко доволі добродушний, в нього мало військового. А може, перші враження фальшиві? Так чи інакше, а погляди галичан були звернуті на Східну, чи Велику, Україну — всі чекали від неї помочі, і Грицан не міг з цим не рахуватися. Зрештою, людину треба побачити в ділі.

— Скільки, ви кажете, у вас війська? — перепитав Омелянович-Павленко.

— Коли я виїздив — близько двадцяти тисяч. — Грицан дивився генералу в очі.— І десь сорок гармат.

— Угу… Угу…

— Але за той час — не сумніваюся — воно поповнилось. — Поспішно додав: — Мобілізація ведеться повним ходом.

— У скорім часі Львів можна взяти. І звільнити Галичину — цей П’ємонт української нації.

— Ми в це віримо, — сказав Грицан.

— Заберемо, звичайно ж, заберемо, — упевнено підтвердив полковник Мишковський.

— Ми в це віримо, — повторив Ярослав, намагаючись якомога правдивіше й переконливіше дивитись своїм супутникам в очі. Інакше відповісти не міг — треба бути дипломатом.

Його нестерпно мучило падіння Львова, а заодно він мучився іще одним: як галицькі провідники зустрінуть гостей? Він навмисне не телеграфував точної дати приїзду. Сказав, виїжджаємо… А коли, в яку годину — ані слова. Тепер він мучився: Вітовський може розгніватися. Не стільки Вітовський, як Кость Левицький… Кость Левицький всім нутром ненавидить росіян. А той, з посивілою борідкою, Омелянович-Павленко, — колишній полковник російської армії. Ярослав уявив собі розгніваного Костя Левицького: він слухати не побажає росіян… Ну й хай! А що може Ярослав вдіяти, якщо Петлюра іншого командувача