Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Процесія цвіла вогнями. Попереду Микита з осяйною головою, за ним випростувана і з розпущеним волоссям Марта, тоді із смолоскипами Микитині учні, потому ми із Созонтом, а ззаду галаслива юрба уломних та почварних жінок, що йшла пританцьовуючи, щось кожна своє гукаючи, а дехто сурмив голосом, ніби вдавав єрихонську трубу. При цьому розмахували палаючими палицями.

Одна із жінок закричала хрипко й надірвано:

– Йдемо до тебе, свята Трійце! Йдемо до тебе! Прийми нас!

Микита тим часом простував до другого вогнища, де зібралися уломні та почварні чоловіки. Й тут був горбок, раніше ми їх чи не помітили, чи не зважили на них, і Микита урочисто зійшов на нього.

– Готуйтесь до дороги в небо! – гукнув він. – І хай прийме вас Отець, і Син, і Святий Дух, тобто свята Трійця!

– І-ї-ях! – видихнули всі разом.

Микита упав навколішки, й тепер його голова світилася дивним, мертвим світлом, звів руки до неба і забубонів молитву. За якийсь час поклав поклона, майже простершись по землі й витягши перед собою, але вже на землі, руки. Лежав якийсь час нерушно, ніби закляклий, тоді почав обживати: повільно зводив тіло, аж доки не завмер з піднесеними до неба руками й задертою бородою. Мене вразило при цьому, що молитва чинилася в чіткому ритмі, тобто кожна позиція тіла творилась на певно визначений час.

Уломні й почварі тим часом зійшлися колом довкола багаття й пійшли в танок, чи то співаючи, чи скандуючи:

– Іх-ох! У-ха-ха! Утікаймо від гріха! Іх-ох! У-ха-ха, утечемо від гріха!

Микитині учні нерушно стояли із смолоскипами над головою, і мені незвідь-чому здалося, що це не люди стоять, а величезні свічі; побачив навіть лойові сльози, що стікали по тілу, відразу ж застигаючи. Зрештою, візія була не така далека від істини, адже ці люди й справді духовно самоспалювалися. Обличчя їхні були серйозні й застиглі. Марта й тут лежала ниць біля горбка, лицем у землю, і мені подумалося, що відступили ми у глибину віків, коли ще туманило людям голови поганство, і це відбувається біля капища один із веселих язичницьких празників. Ось він, верховний жрець, оцей Микита, що молиться за всіх; ось ідоли – люди-свічі із вогненним язиком замість голови; онде юрба, яка весело біснується у танцях та скоках, а ця дівчина – жертва, яку закололи чи збираються заколоти Богам.

– Помітив, Антоній натякнув на якусь особливу мою проникливість, – сказав упівголоса мені Созонт. – Що можуть про це знати?

– Може, мав на увазі численні твої розпити? – відповів я.

– Вони природні при моєму послушанні, – мовив Созонт. – І загалом намагаюся вести себе, догоджаючи їхньому болвохвальству. [27]

– І мені здалося, брате, – це празникування вельми подобає на поганське.

– Бо ці люди вийшли з церковного тіла, відсікшись від церкви, як гнилий палець, – якось понуро сказав Созонт, і це я вперше помітив у ньому святошність, адже недавно проповідував терпимість.

– «Не судіть, щоб і вас не судили», – сказав Господь. Згадай, брате, й про кореня Єсеєвого. «Він не на погляд очей своїх буде судити і не на послух ушей своїх буде рішати, але буде судити убогих за правдою». [28]

Созонт ніби пробудився.

– Дякую, брате, що отямив мене. – Я ніби в запамороку впав, – тихо сказав. – Не наша річ судити, тільки бачити.

У цей час танцівники зламали коло й почали в дивний спосіб вихилятися кожен окремо. Багаття яскраво їх освітлювало, і я вразився із тих загадково й прецікаво спотворених облич, що їх вихоплювало із темряви світло: перекошені, з виряченими очима, розтуленими ротами, заюшені потом, несамовито надихнуті, витягнуті, сплюснуті, сповнені самозабуття, нестримного шалу й захоплення; вряди-годи вони видавали із себе крики, зойки, стогони, верески, виття, трубіт, скавчання, скімлення; кілька жінок уклякли на землі й заголосили в пієті, ламаючи пальці над головою, ніби при ляменті, ніби відчували кінець світу й сподівалися на нього, – картина була разюча й приголомшуюча.

Микита завершив молитву, встав на ноги і сказав голосно, але без крику:

– Плачте, діти, бо плаче вся земля! Плачте, постячись душею своєю, бо є час плакати і час сміятися. «Час позосталий короткий. А хто плаче, буде як ті, хто не плаче, а хто тішиться – як ті, хто не тішиться, а хто цьогосвітнім користується – то ніби й не користується, бо минає стан світу. А я хочу, щоб ви безклопітні були». [29]

І на те слово одні заплакали й залементували, а інші за сміялися й зареготали, і так дивно й дико змішалися плач та сміх, що в мене мороз шкірою пройшов. Одні рвали на собі волосся й посипали землею голови, інші на них показували пальцями й геготали, одні бились у корчах плачу чи сміху, а інші довкола них пострибували й хихотіли.

Тоді скочила на ноги Марта й завищала так різко й пронизливо, ніби засвистав, як оповідається в одній байці, Соловій-розбійник, аж здалося мені: хтось забив мені у вуха по цвяху, відтак закричала на всю горлянку:

– Перестаньте! Перестаньте! Немає сили в мене більше цього терпіти!

І всі раптом завмерли, ніби перетворились у чорні соляні стовпи й нерушно стояли якийсь час, тільки вогнище гоготіло, викидаючи вгору великі, їдкі й пажерливі язики; і тріщали, стріляючи іскрами, дрова і хмиз, відтак величезна тиша прийшла на острів. Я й сам відчув, що у мене заклякло тіло, що безсилий і пальцем кивнути; та й сама Марта за стигла, ніби витесана з дерева, і ніби витесані з дерева стояли уломні та почварні – дивоглядний сад ідолів; і вогненні язики затанцювали на всіх оцих раптово померлих лицях з порожніми очиницями, із подуп'явілими тілами, з