Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– А що, коли Око Прірви щасливо перейдеш?

– Питав уже таке, – сказав Созонт. – Тоді признаю свою поразку, свої здогади виплодом хворого розуму, а їх назву благочестивими лицедіями. І поширю житіє Микити, яке написалося, за дійсне.

– Але сам казав: вони списали його із житія Симеона Стовпника.

– Вони за тим житієм живуть, а житіє Симеона Стовпника признала дійсним церква. Я ж супроти її приписів і руки не піднесу. Зрештою, всі житія списані із житій давнішних, але убрані вони в місцеву одежу і вписані у сучасне життя – мав змогу у тому переконатися, отже, певною мірою достовірні. І про це я казав і зараз повторю: живучи за приписами Христа, ми не Христом стаємо, а християнами, коли ж вони за приписами святого Симеона живуть, то вони не Симеон, а тільки симеоніди.

Я замислився, мені аж у голові потріскувало від усього цього.

– А що, коли розум Симеона, учня Микитиного, такий великий, що зрозуміє це і відпустить нас вільно?

– Тоді він має надію на покаяння, – сказав Созонт. – Але природа злочинця така, що, почавши творити зло, зупинитися він не може.

В цей час ми почули кроки, стежкою йшли Микитині учні: всі шестеро, в тому числі й Никифор, який мав би стояти в цей час на чатах біля Ока Прірви.

Побачивши нас біля випростаного на землі трупа Павла, прибульці вражено зупинилися.

– Що сталося із братом Павлом? – спитав Антоній.

– Помер від укусу змії, – спокійно відказав Созонт.

– Змії? – здивовано спитав Теодорит. – Але тут, силою слова святого, змії не водяться, навіть вужі.

І тут Созонт мовив річ, яку, здається, не треба було казати:

– Коли може словом відганяти зміїв, чому не може їх прикликати?

Микитині учні спохмурніли.

– Чому так сказав? – спитав Антоній.

– Бо саме святий прирік Павлові смерть, – мовив Созонт.

– Святий не накликає смерті, – мовив холодно Антоній. – Він її тільки може проректи, аби приречений мав час покаятися.

– А приречення не може бути накликанням? – спитав Созонт.

– Аж ніяк! Святий не може порушувати однієї з найбільших заповідей, – мовив Антоній. – Де ця змія?

– Отам, біля куща, – сказав Созонт. – До речі, це вже друга, ту першу я скинув із грудей сплячого брата Михайла.

– Дивовижа, – мовив Антоній, перекидаючи палицею мертву гадюку. – А першу теж убили?

– Першу начебто вбили, але вона зникла, мабуть, відповзла, – мовив я. – А може, це та ж таки.

– Треба буде попросити святого, – тривожно сказав до своїх супутників Антоній, – щоб прогнав зі святого острова цю нечисть. – І раптом спитав: – Може, маєте приховані, потаємні лихі думки, що навели сюди гаддя?

– Коли б навели гаддя ми, не нас воно вбивало б, – сказав Созонт.

– Ну, це у волі Божій! – мовив Теодорит.

– Гаддя – поріддя дияволове, і коли б ми були лихоносні, то пробували б у дияволі, отже, з гаддям були б заодно, – сказав, Созонт, і я подумав, що й цього не треба було йому казати.

– Можливо, воно налізло випадково, – сказав байдужно Симеон. – Таке в нас уже траплялося. Що робитимете із тілом?

– Спробуємо забрати з собою, адже не маєте цвинтаря.

– Це так. Могила в нас тільки одна – матері святого, ви це знаєте, – сказав Теодорит.

– Як нестимете? – запитав Антоній.

– По сухому ношами, водою волоком.

– Гаразд, – сказав Антоній, – так само чинять й інші, котрі покійників забирають. Ми не боронимо.

Тоді Созонт підняв до мене сіре в ранковому світлі обличчя, зрештою, він дві ночі не спав:

– Зрубай, брате Михайле, двійко деревець.

Я рушив у кущі, вишуковуючи пригожі до нош тичини, вони ж біля Павлового тіла про віщось іще говорили. Приготував тичини, тоді зрубав менші для поперечок, приніс те усе на посілля. Созонт поприв'язував короткі дрючки до тичин, на них ми й поклали Павлове тіло. А що лице його стало одутле й синє до чорноти, накрили його великим лопуховим листком. Відтак пішли попереду, а за нами двинули стіною Микитині учні.

– Даремно трудитеся, – сказав Созонт, який ішов за ношами ззаду, – не такі ми важливі персони, аби нас усім проводжати. Досить було б провідника.

Я зрозумів, чому Созонт сказав ті слова – остерігався.

– Немалі ви для нас гості, – сказав Антоній, – тож немалу хочемо віддати вам честь. Всі пішли провести вас самохітно.

– Коли так, то й гаразд, – прорік Созонт. – Спасибі за честь.

Більше балачок ані ми, ані Микитині учні не зачинали. Я кілька разів позирнув під час перепочинків на Симеона – був той байдужий і ніби відсторонений. І я чомусь подумав: як міг цей врівноважений, приємний на лиці, розумний і мовчазний чоловік по-звірячому бити жінку, яка його невимовно любить? Отже, звір у ньому таки ховається.

Я йшов попереду, мусив видивлятися дорогу, ноша з Павлом була важка, й ніяк мені було по-особливому розглядатися чи про щось складніше міркувати.

Дивно й те, що, йдучи до Ока Прірви, ми не зустріли дорогою жодного уломного чи потворного, хоча раніше, блукаючи островом, неодмінно на них натикалися, ходячих, сидячих й простуючих, – ніби звільнили нам дорогу за якимось знаком, від неї відсунувшись.

Сонце вже стояло в небі, повите хмаринням, прискало пучками проміння; небо також покрилося рідким хмаринням, з самого ранку трохи парило, а роси не було – трава сухо шаруділа під ногами. Піт котився мені обличчям, стікав із лоба на очі й на щоки, часом ми зупинялися, щоб отерти піт та й передихнути. Тоді Микитині учні так само німо зупинялися, але допомоги нам не пропонували; обличчя