Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук
Микита схитнувся й пішов із горбка просто до нас, закоцюблих.
– Не судіть, отці, цих людей, – сказав напрочуд м'яко, – бо вони нещасні. Не судіть і мене, бо і я не менш нещасний. Дивіться!
І він підняв подола своєї хламиди, показуючи ноги свої. І ми жахнулися – були ті ноги покриті темними виразками, і в тих виразках копошилася черва, яка світилася. Я перекинув поглядом на Микитине лице й тільки тепер збагнув, чому осяювалася його голова: борода й волосся були повні тієї ж черви, і це не обличчя Микити й не його голова світилися, а саме ота черва-світляки.
Микита опустив подола, звів голову й гордо пішов від нас. Відтак схитнулася Марта й рушила за ним, зворушили ся учні його й двинули слідом, почали оживати й ворушитися, як та ж таки черва, уломні й почварні – розтікалися повільно від вогнища. Тільки ми із Созонтом стояли ніби укопані в землю, ніби залишені тут на ідолів, бо виявилося раптом, що не ці люди – боввани, а таки ми. Самотні ідоли в пустелі, на яких налітає немилосердно вітер-навійло і обкидає, січучи лиця, піском.
Покинувши глядалище, Микита з учнями та Мартою досить швидко віддалялися стежкою – ми дивилися, як даленіють походні; зрештою; смолоскипи в один мент погасли, ми втратили похід із визору.
– Ходім, брате Михайле, пора й тобі спочити, – сказав Созонт. – Завтра у нас важкий день.
– А ти не спочиватимеш? – спитав я.
– Не маю часу на спочинок, – мовив Созонт. – Я тут іще трохи поблукаю. Ти ж будь біля Павла, чомусь тривожно мені стало за нього, бідного.
– Гаразд, брате, – сказав я. – Чини як вважаєш за потрібне.
– Не я вважаю, – рівно прорік Созонт, – а чинити так велить мені обов'язок.
– Який обов'язок?
– Той, про який не раз казав, – пізнати правду. Боюся, що не зможу її до кінця пізнати, думки мої почали плутатися.
– В мене також, – признався я. – І чим далі, тим більше.
Ми йшли якийсь час мовчки, і тут Созонт проголосив ще одну проповідь:
– Часом думаю, брате Михайле, що латинники, ввівши в догматику поняття пургаторіуму, тобто чистилища, мали певну рацію. Наша східна церква це заперечує, але деякі наші святі отці вважають, що пургаторіум існує, але не в потойбіччі після смерті, а на землі, що весь створений людьми світ і є пургаторіум, бо саме тут спитується людина. І ще я думаю, що часом людина вмирає раніше, ніж гине її тілесна оболонка, і не з усіма однаково це буває, – гине вона у дусі. Чи має душу тварина? Не має. Але вона живе, ходить у тілі, отже, бездушне існування тіла можливе. То чому не може бути так у людини? Але людина – істота з Божою познакою, через це у ній не все так просто, як у тварини. Тому, мені гадається, є між людей усякі: ті, що Божу познаку мають, а є уподібнені до тварини, тобто бездушні. Але й одуховлені не є однакі: в одних душа доживає до природної смерті тіла разом із ним, а в інших не доживає, а вмирає дочасно. Тоді і входить в людину пітьма, і вона безсила розрізнити, де добре, а де зле, де темрява, а де світло, де правда, а де неправда. Живе бездушно (є навіть вислів такий: бездушна людина!), а вважає, що в дусі, живе без Бога, а вважає, що в Бозі, – хоче обдурити Бога й людей, а дурить тільки себе. Такі люди мертві ще до загибелі тілесної оболонки. Саме для таких Господь і виділив, гадається мені, як надію спастися – можливість покаяння, а це значить, що умерлий душею може душу в тіло повернути й знову почати жити у дусі. Саме тому розбійник, котрий убивав і грабив, – бездушний, але, пізнавши покаяння, може повернути у тіло душу; так само й облудник, лицедій, підступник, насильник, осудник чи будь-який інший злотворець. Отже, в чистилищі світу, цьому дивовижному пургаторіумі, людина має власну волю до бездушності й одуховленості, але дуже часто воля ця буває сліпа. Оце і є прірва, брате Михайле, прірва – в приблизності, в непевності, неправедності пізнання світу, коротко сказавши, – невідчутті власної душі, а відтак нерушності правди. Кожній людині Господь дав світильника для власної пітьми, і світильник цей – розум її, тож сказано у Приповістях: «Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала». Але там-таки сказано: «На розум свій не покладайся». Сказано: «Розум – джерело життя власникові його», а в Ісаї: «Загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається». І святий Павло зголосив: «Розум розумних я відкину». Через це розум буває у глупоті і глупота у розумі, отже, розум людський, як хвилі морські, непевний та мінливий. Оце і є одна із найглибших прірв пургаторіуму світу. Але є в цій прірві й око – відчуття, що тебе знає, чує, бачить і скеровує тебе Господь. Але й тут постає не менша прірва – Господь чи диявол у Божім образі та одежі як спитування. Через це постійно маємо себе звіряти, пильно-пильно, брате Михайле. Обережними й несамовпевненими маємо бути – ось друге око цієї прірви, бо саме тут Господь нас найбільше спитує.
Сумним, повільним, протяжним і невпевненим голосом про казав усе це Созонт. Проказав і замовк, ніби ніччю одягся.
Ми тим часом підійшли до місця свого посілля.
– Підійду подивлюся, чи все гаразд із Павлом, – сказав Созонт.
Павло спав. Диякон схилився над ним і послухав.
– Дихає, – мовив. – Але важко й уривисто. Лягай, брате, спочинеш і ти.
– А може б, і ти спочив, – запропонував знову я.
– Ні! В мене надто мало часу, – твердо повів Созонт.
Я ліг і заснув, здається, й снів ніяких не мав.
