Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Боже, співподорожан моїх, Павла та Созонта, щоб разом вибралися ми з цього болота. Каюся за всі вільні й невільні гріхи свої; вільні знаю і за них прошу помилування, а мимовільні, постав мені перед очі, щоб покаятися міг. Доглянь і людей оцих, між яких потрапили: коли вони на правій стежці, хай буде з ними твоя правда: коли ж на кривій, хай пізнають це і звернуть на стежку правди не своєї, а твоєї, Господи!

А ще, отак молячись, я продивився власне життя, пильно вивіряючи, що в ньому було доброго, а що лихого. Попросив, щоб, повернувшись у світ, не залишався мертвий у хисті своїм, а щоб мав силу й спромогу творити боговгодні справи. Тобто щоб знову, як давніше, міг писати й малювати не в славу собі, а в Божу.

У цей час від загорожі й почувся крик півня. У нічній тиші він прозвучав голосно, і я звівсь із онімілих колін. Звів обличчя вгору й побачив засипане зорями небо, велике й загадкове. Зорі мерехтіли, мінилися і ніби осипали на нас свій порох.

Розділ двадцять другий,
у якому описується зшестя Микити із стовпа і його хід по острові та й про інші події цієї ночі

У цей час біля стовпа спалахнуло вогнище і, ніби чекаючи на це, запалало ще два багаття: одне там, де був жіночий табір, а друге – де скупчувалися уломні та почварні чоловіки.

– Що ж, брати мої, – сказав Созонт. – Ходімо дивитися видовище.

– Я не піду, – сказав Павло. – Слабкість велику чую в тілі.

– Боїшся, що вдарить хвороба? – співчутливо спитав Созонт.

– Цього не вгадати, – мовив Павло. – Але саме тепер не боюся.

– Відпочинь, брате, – майже ніжно сказав Созонт, – наберися сили на завтра – чекає нас нелегка дорога.

– Атож! – мовив Павло. – Я собі полежу, бо видовища світові вже мене не ваблять.

– Добре сказав, брате, – мовив Созонт. – А може, й нам залишитися, щоб не покидати тебе самого?

– Ні, ви йдіть, – зітхнув Павло. – Для того прийшли сюди, щоб бачити.

– І це добре сказав, брате, – мовив Созонт.

І ми пійшли до стежки, а за короткий час опинилися біля загорожі довкола стовпа. Вогнище палало серед двору, тут із грубими палицями стояли всі Микитині учні, ніби навмисне розставлені колом довкруж багаття. На стовпі, в хижці, завіски було відкинуто, і ми побачили Микиту, який згинався і розгинався – клав безчисленні поклони. Але цього разу таке довго не тривало, Микита почав спускатися драбиною – ми уздріли, що голова його ніби світиться, а може, це так осяювала його ватра. Спустився долі й повернувся обличчям. Ні, я не помилився: голова його разом із обличчям, власне, волосся, що витиналося із хламиди, таки світилося. І, як тільки він став на землю, учні його встромили палиці у вогонь, а за мить підняли над головами смолоскипи-походні, які яскраво запалали.

Святий Микита повільним та урочистим кроком рушив до воріт, тут ми й стояли, учні ступили слідом, ми ж низько вклонилися, а тоді й уклякнули.

– Де ж ваш третій? – спитав Микита.

– Заслаб, святий отче, – сказав Созонт.

– Він невдовзі звільниться, – мовив Микита й перехрестив нас, похилених.

Рушив на стежку зі своїм освіченим обличчям, за ним по двоє в ряд пішли учні: перші Антоній із Теодоритом, потім Симеон із Євагрієм, а ззаду Никифор із Георгієм. Ми рушили слідом.

У цей час учні заспівали:

Полюби нас, Христе, І святий, і чистий, Від життя озлоби Нас візьми ік собі — Умилосердися. З бід усіх спаси нас, Йде свята година. Світ цей прокляли ми Мислями своїми — Умилосердися. Встали вовки тяжкі, Вже розкрили пащі, Кігті до нас тягнуть І ковтнути прагнуть — Умилосердися. Ми на стежці вузькій, Крізь болото грузьке — Світ оцей проклятий — Йдем тебе пізнати — Умилосердися.

– Серед них є й піснетворці, – шепнув мені Созонт. Я стис йому руку біля ліктя, попереджаючи.

Микита йшов вельми повільно, ледь-ледь розхитуючись тілом, ніби в такт мелодії а чи творячи в такий спосіб якогось танка, – це ж чинили і його учні.

Так ми дісталися до жіночого табору, посеред якого палало вогнище. Уломні й почварні жінки уладнались у ряди по чотири з витриманою відстанню між кожною. Як тільки побачили процесію, на Мартин знак, котра стояла попереду, вдарили ложками об дерев'яні тарілки. Тут був невеликий горбок, можливо, навмисне висипаний, Микита зійшов на нього, звів руку – торохкотіння стихло.

– Готуйтеся до дороги в небо, – сказав Микита голосно. – І хай прийме вас Отець із Сином і Святим Духом, тобто свята Трійця!

– У-ї-ах! – в один голос зойкнули жіночі голоси.

– Ще трохи – і ви не будете посудинами диявола! – крикнув хрипко й голосисто Микита. – На знак цього можете іти за мною.

– У-ї-ях! – зойкнули уломні й почварні жінки.

Кинулися до вогнища і почали вихоплювати з нього запалені палиці, а тоді, дибаючи, кульгаючи, перевалюючись, тягнучи ноги чи й чеберяючи, двинули до воріт, які тим часом відчинила сестра Марта; сама вона побігла туди, де стояв Микита з учнями.

– Я твоя наречена, святий Микито! – несамовито заволала вона. – Я твоя наречена!

І впала, трусячись, навколішки біля підніжжя горбка.

Микита тим часом рушив