Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Із такими думками дійшов я до озера й завмер, задивившись на заводь. Величезне око лежало, наполовину оточене берегом острова, а наполовину ріденькими, витнутими із купин деревцями, що були ніби вії того ока. Тоскняво дивилося в голубий розлив неба, і в ньому не грало й не сміялося сонце, як грає і сміється у чистій воді. Не було на озері, чи заводі, хвильок та жмурів, не ряботіло воно, а ніби застигло у вічній, похмурій мертвоті, виточуючи від себе нуднуватий, тлінний запах, несильний дух падлини. І дивлячись на те Око, я відчув, як поступово починають умирати в мені щойно пізнані радість та торжество, і тепла згадка про щасливі дні мої, і щира та яскрава душевна наповненість. Відчув, що мертвію, темнію, сутенію, коцюбну, дуплію, порожнє моє нутро запливає густішим та густішим димом. Зирнув на траву під ногами: рідка, напівзів'яла, з покорченими і зісохлими кінчиками. Листя на деревах так само не тужавіло, виблискуючи глянцем, а німо повпускалося, ще не зів'яле, але й не соковите.

Я пішов уздовж берега, опустивши голову, – продивлявся смужку між землею та водою.

– Чого так замислився, брате Михайле? – почув не сподіваний голос і аж стрепенувся.

Під деревом стояв, обіпершись об стовбура, Симеон. Обличчя мав видовжене, худе, навіть виснажене, а очі світили ся розумно. Затвердив собі це помічення: очі в Симеона розумні.

– Думаю про те, що сказав мені святий Микита, – мовив я. – Та й великої сили проповідь проголосив.

– Воістину, – сказав Симеон. – Через це й прийшов подивитися на Око Прірви?

– Через те, – зізнався я. – Незбагненну силу воно виточує. Що в ньому таке?

– Згоден із тобою, – мовив Симеон. – Часом думаю, що Бог поклав його тут як символ життя земного. Я й сам сюди приходжу, щоб помислити.

«Символ життя земного, – подумав я. – Темна людина так не скаже! Темна людина не усамітнюватиметься, щоб помислити».

– Що ж при тому відчуваєш? – спитав.

– Мабуть, те, що й ти зараз, – сказав Симеон. – Про зріння мертвого світу.

– Чи довго живеш тут, брате Симеоне? – спитав якомога байдужіше.

– Про це вже запитував Созонт… Давно, – відповів Симеон.

– А до того ким був? – спитав.

– Грішною й недостойною людиною, що колотиться у світі і вбиває собі душу, – мовив смутно Симеон. – Але Бог послав мене до святого, і той прозрів мою тьму. І покинув маєтки, тлусту їжу, зваби й принади світові, жінку свою прегарну, перестав дбати про завтрашній день, про вигоди для тіла та й пішов із Микитою вузькою дорогою.

– А як святий із учнями віднайшли це місце?

– Пустились у перегринство без напряму й мети, а покладаючись на скерунок Божий. Це й привело їх сюди. Йшли просто: вперед та вперед, нікуди не збочуючи, і назад не повертаючись, і не озираючись, бо знали, що сталося із жоною Лотовою. Адже Содом і Гоморра, брате Михайле, сам знаєш, – також символ світу нашого, і тільки Лота з родиною вибрав Господь, щоб вивести з нього. Озирнулася жона Лотова й перетворилась у соляного стовпа. Ішли вони, як розказують, довго, зупиняючись тільки коли ніч падала, і ніколи в селах чи містах, а де виходило.

– І зупинилися тут, – спитав я, – бо звідси далі нікуди йти?

– Отож! Саме такого місця й шукали. Щоб нікуди було йти не повертаючись.

– Дивовижно! – сказав я. – Чи можу розповісти це Созонтові, щоб записав як одне із чуд святого Микити?

– Як собі хочеш, – мовив Симеон. – Ми відкриті духом і нічого не приховуємо. Хоч, коли по правді сказати, гадаю: марну річ творить брат Созонт, бажаючи оповісти про нас світові. Слави ми не шукаємо, звіщення про себе розносити не прагнемо, віддали-бо себе у волю Божу. Теперішня наша мета: йти далі не зупиняючись і не озираючись, щоб не перетворитись у соляного стовпа, але вже не плотською стежкою, а духовною, повітряною, все вище й вище, доки до сягнемо сподіваного, немилосердно вбиваючи тіло своє тлінне, бо все, що тлінне, хай стервом стане, покормом для хробацтва, дорога наша – до вічного та блаженного.

– Чи не для нагадування про соляного стовпа поставив стовпа свого святий? – спитав я.

– Добре мислиш, брате, – сказав Симеон. – Дивлячись на стовпа, на якому живе святий, маємо постійно згадувати стовпа соляного, в якого перетворилася жона Лотова.

– А коли б хтось із вас захотів повернутись у світ? – спитав я.

– Дехто з учнів Микитиних це і вчинив, але повернувся не у світське життя, а пішов на самостійне відлюдництво. Нікого не тримаємо силою, нікого до себе силою не принуждаємо, бо не може людина йти нашою стежкою без вільної волі. Та й сторожа нашій волі маємо доброго – оце він і є, – і Симеон кивнув на Око Прірви. – Коли хто слабне духом, може прийти сюди на самоті й помислити, як оце ти прийшов, та й я.

– Велика і незбагненна сила тече від цієї води, – мовив я.

– Їх тут дві з'єднано: жива й мертва. Мертва – оця біляста, а жива – ота темна, що її випросив нам на живлення у Господа святий. Її ми й п'ємо.

– З чого пізнали, що біляста – вода мертва?

– Її спробував один і спрагнених учнів святого, коли ще прийшли сюди. Випив і помер у страшних муках.

– А як зважилися покуштувати воду темну?

– З'явилася після молитви святого і в откровенні святого. Він і повелів її нам пити.

– Великі речі оповідаєш, брате Симеоне, – сказав я.

І тут Симеон усміхнувся. Печальною усмішкою, яка на мент освітила й оживила мертве його обличчя, але відразу ж погасла.

– Не будь довго біля Ока Прірви, брате, – сказав тепло Симеон. – Без звички може стати тобі недобре.

– Дякую за засторогу, брате Симеоне, – вклонився я і відійшов, залишивши Симеона стояти під деревом…

Усе, що почув, дивно мене вразило, і я поспішив до