Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Созонт писав на похідній дощечці, яку носив із собою в мішку, скулившись і похиливши голову на бік.

– Чого так кричав, брате Михайле, уві сні? – спитав спокійно.

Я оповів йому свій сон.

– Оце озеро чи заводь – єдине місце, неприступне моєму розумінню, – сказав Созонт, покинувши писати й випроставшись. – Можу повірити, що там живе незнаний звір, бо не все відаємо про світ, важче придумати, у який спосіб виконує він Микитину волю чи радше його учнів. Коли приходив стежкою й коли упав Кузьма, я відчув двигнення під ногами. Це саме чув і Павло.

– А я врятувався, щоб не зірватися зі стежки, вгородивши в неї палицю, – мовив я.

– Це вже цікаво, – проказав Созонт, – бо йшов, брате, найближче до Кузьми. Отже, згинути мав той, котрий ішов останній.

– Чи пояснює це тобі щось?

– Ні, – прорік роздумливо Созонт. – Якось вони це роблять. Стежка могла захитатися від того, що її зрушив Кузьма, але могла захитатися й сама і скинути Кузьму. От же, питання: хто і як зрушив стежкою? Вона увіч підвісна і штучно зроблена.

– І я так думав, – мовив. – Кий мій увігнавсь і застряг, і я ледве по тому його висмикнув.

– Згадаймо, як стояли Микитині учні, – сказав Созонт. – Урозсип по викругленому березі. Хтось із них міг цілком смикнути за прив'язану до стежки приховану шворку. Іншого пояснення не знайду.

– А як було з карликом?

– Із карликом справа простіша, йому стало заглибоко, і він не вмів плавати. До речі, Микитиних учнів при цьому не було.

– Якщо Кузьму підсік хтось із Микитиних учнів, – спитав я, – і це не Теодорит, як могли відати, що саме Кузьму мали підсікати?

– Кажу тобі брате; заводь – єдина річ, неприступна моєму розумові, і висловлюю не знання, а здогади. Здогади ж для оскарження не годяться… Теодорит, ідучи перший, міг подати товаришам знака, кого топити.

– Кузьма став останнім на стежці сам, – заперечив я. – Утопити ж когось у спосіб, про який кажеш, зсередини важче.

– Думав і про це, – мовив Созонт. – Дві речі може бути: або на стежці висмикується з-під когось шматок помосту, або могла зіграти випадковість, яку й використано. Ще раз кажу: це голі, голі, голі здогади.

– Отже, що у нас виходить?

– Знову те ж таки: є з-поміж них диявольська голова чи, точніше, голова змія у воді, як сказано у Псалтирі, начинена знанням, хитрістю та лукавством.

– Микитина чи його учнів? – спитав я.

– Гадаю, когось із учнів, – відказав Созонт.

– Теодорит і Антоній найчільніші з-поміж них.

– Було б тій голові немудро виставлятися. А це голова мудра. Можливо, Симеон, – мовив Созонт.

– Чому подумав на Симеона?

– Кожна мудра голова хворіє марнославством, – сказав Созонт. – Він назвав себе Симеоном, бо вони Симеона-стовпника наслідують.

– Але з-поміж агіографів Симеона-стовпника був і Симеон Метафраст? – спитав я.

– Через це могла й взяти його спокуса назватися Симеоном. Але й це голий здогад.

– На твої запитання завжди відповідають Теодорит і Антоній. І, признатися, вельми мудро обламують твої гачки, не залишивши й зубця. Навіть у випадку із сестрою Мартою. Хто ж сказав правду: карлик чи Теодорит?

– Звісно, карлик, – мовив Созонт. – Микита з Мартою творить блуд. А може, й учні чи котрийсь із них.

– Це знання чи здогад?

– Здогад, але твердіший, ніж про Око Прірви, – маємо тут свідка, який напевне за ними стежив.

Созонт знову почав писати.

– Записуєш, як думаєш чи як хочуть вони? – не втерпів спитати.

Созонт зирнув на мене здивовано.

– Був би дурний записувати, як думаю, – сказав. – Інакше, брате, ми з цього острова не вийшли б, а пішли б на покорм їхньому звіру. Але пишу не одне житіє, а два: одне на папері, а друге в голові. На папері видиме, а в голові справжнє.

І Созонт раптом тихо засміявся.

– Зрештою, – мовив, – це видиме цілком нецікаве, бо живцем переписане із житія Симеона-стовпника, як я вже казав. Дещо мене й тут вражає.

– Що саме?

– Історія із злодієм, якого бачили і смерть якого спостерігали, так само й Микитині поклони: не оповідалося про те, а відбувалося в нас на очах, обидва ж випадки також оповіджено в житії Симеона Стовпника. Микитині поклони можуть бути наслідуванням, бо ці люди – симеоніди, але як із злодієм? Злодій був справжній, селяни справжні і вбито його насправді, я сам бачив, коли його тягли, стяжку крові. Це друга річ, неприступна моєму розумові.

– Чи не могло таке збігтися випадково? – запитав я.

– Не вірю у випадкові збіги, – сказав Созонт. – Випадковий збіг із Кузьмою, випадковий збіг із злодієм – забагато їх.

– А коли це лицедійство, подібне до того, яке чинять скоморохи чи рибалти? – запитав я.

– Тоді придумує все воістину сатанинський розум, – мовив із притиском Созонт.

У цей час повернувся до нас Павло, який досі пробував у молитві. Був блідий і очі мав ніби випиті.

– Слідую твоїй науці про мистецтво вмирання, брате Созонте, – сказав покірливо.

– Чому весь час говориш про це, брате Павле? – спитав м'яко Созонт. – Не треба надмірно перейматися видимими речами й словами звар'ятілих.

Павло спинився, виструнчився й подивився кудись углибину.

– Я з цього місця не відійду, – шепнув він. – Сказало мені так серце, коли ступив на цей острів, і тепер серце каже: не відійду.

– Хочеш залишитися між Микитиних учнів? – спитав я.

– Ні, – тихо відповів Павло. – До завтрашнього ранку не доживу. – Він озирнувся