Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Чи святий спускається до неї? – спитав Созонт.

– Тільки у виняткових випадках, – сказав Теодорит. – Тоді коли сестру Марту починає мордувати біс.

– Її мордує біс?

– Через це й прийшла до святого місця, марно сюди не приходять, – мовив Теодорит, – і побажала залишитися тут. Її біс живучий і чіпкий; хоч не раз проганяв його святий, зрідка до неї повертається.

– Карлик сказав, що вона стогне і сласно кричить.

– Це стогне і сласно кричить у ній біс, – сказав Теодорит.

– У який спосіб святий проганяє біса?

– Через молитву й обряд, – відповів Антоній.

– Як відбувається обряд?

– Так як це чинять отці по церквах та монастирях, – відповів Антоній.

– Чи святий Микита не має сили прогнати біса остаточно?

– Має, – сказав Теодорит. – Але дозволяє бісові вряди-годи повертатися до Марти, щоб сестра могла спитувати дух і досконалитись у боротьбі з бісом, тобто могла боротися з ним сама без допомоги святого.

– А чи не ліпше прогнати біса і звільнити її? – спитав Созонт.

– Святий сталить дух Мартин, щоб могла боротися не тільки з цим бісом, а з іншими, коли покине святе місце, – сказав Антоній.

– Хоче його покинути?

– Так! Хоче піти в черниці, але для цього бажає себе підготувати.

– Чи біс сестри Марти похітливість? – спитав прямо Созонт.

– Так! Через це й прагне умертвити тіло. Раніше це була блудниця.

– Чи міг би я подивитися, як святий Микита виганяє з неї біса?

– Звичайно, – сказав Теодорит. – Коли біс найде на неї під час вашого пробуття у святім місці, вас покличемо. Сказано-бо у Повторенні закону: «Наказав Господь того часу навчати вас настанов та законів, щоб виконували ви їх у краю, куди ви переходите».

– У мене більше немає сумнівів, – сказав Созонт.

– Коли виникнуть про будь-що, не ховай у собі, щоб не виникло кривомисля, – сказав Антоній.

– Воістину, – мовив Созонт і спитав: – Отже, цієї ночі святий Микита має зійти й обійти острів?

– Вам випало щастя це побачити, – сказав Теодорит.

– Чи зможемо, якщо написане мною праведне, завтра із святого місця відійти?

– Коли хто із вас захоче, – мовив Теодорит.

– І коли не записуватимеш того, що побачиш уночі, – додав Антоній.

– А коли запишу?

– Даси нам на звірення – і щасливої дороги!

Ми вклонилися Микитиним учням і відійшли. Коли ж ішли по стежці, Павло завів:

– Що ж це виходить, брате Созонте: святий замість лікувати мою хворобу пропонує мені вмерти…

– Це значить, брате, що вилікувати твоєї хвороби він неспроможний. Чи ж має бути сильніший отців скитських та отців печерських? Зрештою, має сумну рацію: мертвому не болить.

– То це мені так ніхто й не допоможе? – заканючив Павло, він часом подобав на дитину.

– Я не лікар, брате Павле, а правник. Моє діло не значити приписи для уздоровлення, а звідувати й розшукувати. Чи не ходив ти до лікарів?

– Ходив ще коли не постригся у ченці. Увесь маєток на них видав, але не знайшли вони мені ліку, хоч давали пити й глитати всіляку бридоту, натирали мене мастями.

– Тоді піди до знахарок.

– І до знахарок ходив. Ті м'яли мені тіло, ледве кісток не переламавши, розбивали яйце в головах, шепотіли й охали. Але й від них не дістав помочі. А може, те, що казав святий Микита, правда?

– Маєш розум, щоб розсудити, – мовив Созонт. – Я тобі ума свого всадити до голови не можу.

– Не прибіднюйся, брате Созонте! – вигукнув Павло. – Твій розум куди більший мого розтерзаного і сколошканого! Чи ж істинні речі говорив Микита?

– Істинні щодо чого? – спитав Созонт.

– Відповідно християнського вчення.

– На жаль, Павле, єдиного християнського вчення нема. І західна церква, і східна, а в останній грецька, і наша, й московська, і протестанти, сектанти й різні ордени в церкві західній – усі вважають себе істинними, а інших фальшивими, єретичними й блудними, через що й гризуться між собою, як пси, а всі разом хворіють на найбільший із великих гріхів – гріх нетерпимості. Відтак і в догматиці творять різниці інколи цілком поганські та смішні, наприклад у науці, як накладати хреста.

– Слів «терпимість» і «нетерпимість» у євангеліях нема, – сказав я. – Є «терпеливість», «терпіння», а це не завжди те саме.

– Маєш рацію, брате Михайле, вони замінені там слова ми «любов» та «ненависть», а часом «терпеливість» і «нетерпеливість». І деякі надмірно гарячі розуми християнські не без допомоги диявола, яким скаламучуються людські думки, зрозуміли терпеливість як потребу терпіти муки і йти на смерть, через що в християнстві настало два способи думання – мізантропічний і, як тепер кажуть, гуманістичний. Микита сповідує саме мізантропічний спосіб мислення, будований не на любові, бо й любов у нього мізантропічна, а на ненависті до великого Божого творення – людини та її світу, і саме між цими двома способами пролягає прірва, а не в умовлених маломисельними людьми догматичних різницях. Як на мене, тяжко грішить той, хто ділить любов на плотську та до Бога, бо і в плотській любові присутній Бог, а дочасність і перехідність – запорука вічного, як це бачимо в зерні, котре зігниває, а зігниваючи, проростає і дає не тільки новий плід, але й подесятиренний чи й сторичний. Тяжкий гріх, як на мене, заперечувати любов до світу й краси любов'ю до Бога, бо й світ – Боже творення в ім'я посланої ним на землю людини. Як уже казав, не із помсти та ненависті, а із любові Бог усамітнив людину, виславши із раю для земного життя, щоб із тлінного творила вічне. І коли