Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

І всі уломні, й почварні, й Микитині учні набрали повні груди повітря і гукнули в один голос:

– І-ї-ях!

– А тепер, діти мої, – сказав м'яко Микита, – ідіть хто хоче й моліться Богові, а я розмовлятиму з новоприбулими, яких Господь послав до мене і які шукають у мене помочі на духовні біди свої й напасті. Хто хоче послухати – залишайтеся.

Микитині учні зрушилися, залишився Теодорит з Антонієм, і Георгій біля воріт як чатовий, решта пішли до хатини. Уломні й почварні однак стояли так само непорушною стіною.

– Виходь перший, брате Павле, – сказав Антоній, – бо найбільше потребуєш помочі святого.

Павло вийшов й опустився на коліна.

– Святий отче, – сказав Павло, мучить мене падуча хвороба. Відмовляли мене отці Скиту Манявського в Карпатах і святі отці печерські з Києва, але не покинула мене болість і в дорозі до тебе вдарила, а раз тут, біля твого святого місця.

– Чи тілесна твоя хвороба, чи біс живе у тобі? – спитав Микита. – Маєш знати, бо тебе вона й мучить. Коли тілесна, не шукай у мене ліку, не оздоровлюю я тіла, яке на смерть призначене, – гріх його лікувати. Оздоровлюю душу, щоб не була ущерблена, а зцілилася й удостоїлася з радістю прийняти смерть тіла в ім'я Господнє.

– Це знаю природи недуги своєї, – сказав Павло. – Коли б'є мене, безмисельний і безпам'ятний стаю.

– Тоді це біс оселивсь у тобі, – прорік Микита.

– Чому ж не прогнали його святі отці скитські та печерські?

– Бо хочеш тіло уздоровити, не душу. Уздоровити ж душу можна тільки в один спосіб: згодитися на смерть тіла, а отже, й біса. Бо найбільший біс у нас – це і є тіло. Вбивай цього біса, а я помолюся за тебе. Коли ж хочеш, щоб дух твій залишався із тілом щеплений, змирися й чекай, поки той біс не потягне тебе у геєну.

– Отже, радиш мені вмерти, святий отче? – з жахом спитав Павло.

– Із Божим іменем на вустах, приготувавши себе, щоб відчувати радість од того, що вмреш, а не жах. Жах перед смертю – це меч у руках біса плоті. Коли ж запрагнеш смерті, спасешся, і Бог тебе зцілить від падучої, забравши у вічні чертоги. Відійди від святого місця і розмисль. Зцілювати себе чи губити маєш сам.

– Хочеш, щоб покінчив самогубством, як карлик Мусій?

– Карлик Мусій не покінчив самогубством, його забрало Око Прірви, звідкіля він і пішов до геєни. Самогубство – гріх для християнина, бо життя тобі має забрати той, хто його дав, тобто Господь. Умри не накладаючи на себе рук. Навчися святому мистецтву вмирати і вмирай у Бозі, не від Бога.

Павло був уражений і зрушений, я це побачив, коли по вернувся обличчям до нього. Очі його розширилися й синьо палали, а обличчя стало червоне, як буряк.

– Тепер іди ти, брате Михайле! – сказав Антоній. Я виступив наперед, а тоді уклякнув.

– У мене недуга інакша, – сказав я, – і не відаю, святий отче, чи й недуга це. Але, очевидно, недуга, бо сум'ятить.

– Коли сум'ятить, сидить у тобі біс. Говори! – сказав Микита.

– Спершу у Двірцях, а тоді в Пересопниці переписував я Євангеліє, щедро оздоблюючи кожну сторінку орнаментами й творячи чимало й малюнків, і, коли чинив цю роботу, більшого щастя й задоволення не мав. Люди, котрі бачили мою працю, казали: немає від неї ліпшої й досконалішої, і багато років вона в мене забрала. Кожна літера чотирьох Євангелій переписана мною, а кожне речення осмислене й продумане, бо перекладав я на просту мову, аби наблизити до розуміння Святого Письма наш люд. З ранку до вечора, щодня, крім свят та неділь, працював я богонатхненно і щодня відчував, що Бог наливає мене творченосною силою. Усе вміння та вправність уклав у це творення і щодня горів, ніби свіча. І от завершив роботу й поїхав до Житомира, щоб почати переписувати інше Євангеліє, тобто іншу почав писати книгу. І тут відчув страшне: хист мій пропав, а свіча погасла, і став я цілком до роботи нездатний, а без свого рукомесла та художества що я у світі?

– Гріх твій у тому, – гостро сказав Микита, – що по любив красу світу і служиш цій мамоні, а краса світу – один із найулюбленіших бісів диявола. І, хоч писав ти Святе Письмо, не Бог палив твою свічу, а диявол – Святе Письмо не потребує краснописання, пишних малюнків та орнаментів – воно велике й красне змістом своїм, і цього для нього досить. Бог знищив, як міль, привабність людини, бо «кожна людина направду – марнота», як сказав Давид. «Не жадай краси в серці своїм, і тебе хай не візьме своїми повіками», – сказав Соломон. Краса – це тіло, не дух, а «всяке тіло – трава, всяка ж слава – як цвіт польовий, трава засихає, а квітка зів'яне, як подих Господній подує», – сказав Ісая. «Хто по кладається на красу, – сказав Єзекиїль, – той стає розпусним через славу свою і виливає розпусту в кожного перехожого». Той, хто творить красу, будує собі підвищення, – так сказав Єзекиїль, – і розхиляє, як вшетечниця, ноги свої до кожного перехожого й побільшує свою розпусту. Мовив Господь до царя тирського: «Я проводжу на тебе чужих, насильників, і вони повитягають мечі на красу мудрості і зневажать красу твою». [24] І знову Єзекиїль: «Стало високим твоє серце через красу твою, і кинув я тебе на землю». Радуйся, а не сумуй, брате, що Господь уздрів твою звабу й умертвив твою руку і око, які служили дияволу, – він зглянувся на тебе. Радуйся з того, що ти став без свого рукомесла та художества нічим у світі, бо так до Бога наблизився. Рукомесла й художества – вигадки світу, а що світ проклятий, то й вони прокляті. Слава Богу за те, що увільнив тебе від цього, думай про нетлінну красу покірливого духу, а не про красу творену. Прикрашав