Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

І він скерував перста у той бік, де було Око Прірви.

Слова його впали на мене як удари молотка, зовсім притлумивши й запаморочивши. Очевидно, лице моє було таке ж, як у Павла, бо я побачив на обличчі Созонта півусмішку. Став біля Павла й уздрів, що той і досі червоний, як буряк. Паленіло лице і в мене, всі думки й помисли змішалися, і дивний трем побивав тіло – була в словах Микитиних якась нещадна, несамовита, разюча й побиваюча сила, та й не дивно, адже не своїми словами мене убивав, а словами Святого Письма. І я вже не думав, що я робак із діамантовою головою, як малював себе уві сні, вже знав напевне – робак я з головою робака, а ще й до того такий, на якого наступив окутий залізом чобіт. І цілком незалежно від своєї волі я заплакав.

– Тепер іди ти, брате Созонте, – сказав дзвінко Теодорит. Созонт виступив наперед і вклонився Микиті, але не уклякав, як ми з Павлом.

– Не прийшов до тебе за ліком для душі, – сказав він рівно, – а з послушання. Доручили мені святі отці київські створити нові Четьї-Мінеї, щоб додати їх до «Патерика Печерського», якого маю переписувати. Тож за порадою святих отців хочу там розповісти й про тебе й викласти твою науку.

– Мені не потрібна мирська слава і не шукаю її, бо мирська слава – від диявола, не Бога, – понуро прогув Микита.

– Не для мирської слави хочу писати свої Четьї-Мінеї, – сказав Созонт, – а для науки християнському людові. Чи вважаєш, що й святе повчання – річ марна й світова?

– Коли б так уважав, – мовив Микита, – не промовляв би щоранку для вірних проповідей, хоч дехто вважає проповіді непотрібним привнесенням.

– А я прагну твої проповіді й житіє твоє рознести між християн, щоб звучали твої думки не перед кількома на цьому острові, а перед багатьма. Зрештою, коли не благословиш, то й не писатиму про тебе, для твого благословення сюди й прийшов.

– Чому маю тобі вірити? – спитав Микита.

– А чому маєш не вірити?

– Бо сказано у Псалтирі: «Марноту говорять один до одного їхні вуста облесні і серцем подвійним говорять».

– Продовжу твій візерунок, – сказав Созонт. – «Нехай підітне Господь уста облесливі Та язика чванькуватого тим, що говорять: «Своїм язиком будем сильні, наші уста при нас, хто ж буде нам пан».

– Я сказав: «Кожна людина говорить неправду». «Горді вимишляють на мене неправду».

– «Ненавиджу всяку дорогу неправди». «Я неправду не навиджу й бриджуся нею».

– «Хто неправду говорить – загине», – сказав Микита.

– Ми побавилися візерунками із Святого Письма, а тепер до діла, – сказав спокійно Созонт. – Я записав розповіді про тебе твоїх людей, а більше твоїх учнів – сьогодні маю все те дописати. Коли не благословиш мого послушання, віддаю написане в твої руки чи твоїх учнів. Коли благословиш, сьогодні ввечері прочитаю твоїм учням чи хай вони самі прочитають, а коли бажаєш, прочитаєш і сам. Якщо побачиш де неправду, те ми з рукопису вичорнимо; коли захочеш щось додати, те допишемо. Ще раз кажу: не для похвали твоєї слави у світі все це чиню зі свого послушання, а для слави церкви, для овець тієї церкви й викладу твою науку. Хочеш цього – вчиню, не бажаєш – відпусти мене з миром.

Микита стояв якийсь час, пильно дивлячись на Созонта.

– Мудрого вибрали для послушання святі отці київські, – сказав нарешті. – Твоє писання звірити здолаємо, але, вийшовши від нас, чи не понесеш у світ кривомисля в тобі сокровенного?

– Маєш сумнів у своїй праведності, святий отче? – спитав Созонт. – «Пригадай-но, чи згинув невинний і де праведні вигублені», – сказав Йов. Коли б наніс на тебе огуду, не ти був би оганьблений і суджений перед Богом, а я. От же, коли праведний і певний того, не тобі боятися треба, а мені.

Микита знову задумався.

– Маєш рацію, – сказав. – Твори послушання, а учні мої, не я, хай тебе вислухають чи твоє письмо прочитають. Цього досить. Не може суддя сам себе судити, щоб у гординю не впасти. А тепер я втомився й помолитися хочу.

– Амінь! – сказав Созонт і відійшов до нас.

Микита ж відступив на середину хижі і завмер нерушний. Ми продовжували стояти, так само й Антоній, Теодорит та Георгій. Із хатини вийшли Симеон. Євагрій та Никифор і зупинилися біля Антонія та Теодорита, уломні й почварні також не зрушили з місця. Микита ж стояв звівши бороду, хоч неба не бачив – над ним була стеля.

Так минуло досить часу; Павло принаймні вже зміг трохи отямитися, бо не був такий червоний, так само і я, хоч і не мав ще сили протиставитися розумом словам Микитиним – для цього треба спокійнішого часу. Зрештою, ми могли піти звідсіля, але оскільки всі чогось чекали, то й Созонт-диякон, якого ми мовчки визнали за старшого, не рухався, отже, ми продовжували стовбичити серед двориська.

І тут побачили, що Микита здвигнувся й поклав поклона, я а ним другого, третього. Спершу робив поклони повільно, але чим далі, тим швидше. Я мимовільно невідь для чого рахував: уже було сорок поклонів, п'ятдесят, а він усе кланявся й кланявся, розгинався і згинався, наче не зі своєї волі це творив, а якась сила, подібна до тієї, що кидала у хворобі Павлом, корчила його. Й уже був Микита наче дзигаровий маятник і творився при тому одновимірний і визначений ритм – схилявся і розгинався, я вже нарахував до ста п'ятдесяти трьох, почало вже мені поколювати в шиї, дивлячись на стовпну висоту, а він хилявся й хилявся і ніби зовсім не втомлювався від поклонів, хить-хить вниз і вгору; вже я нарахував двісті поклонів й почав діймати мене подив: скільки зможе