Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Отже, вони виставили біля Ока Прірви сторожу, – сказав Созонт. – Маємо також підкріплення мого здогаду: Симеон – не простак.

– А як із живою й мертвою водою? – спитав я.

– Історія про створення джерела-криниці описана в житії Симеона-стовпника, але там джерело вибилося зі скелі. От же, як і в інших так званих чудах, фабло одяглося у сучасну одежу.

– Чи не спрощуєш, брате Созонте? – спитав я.

– Хочеш сказати, – гостро мовив Созонт, – чи не є Микита справді святий та чудотворець?

– Християнська церква велить вірити у святих і чудотворців, бо чудотворцем був Христос та його апостоли.

– Святим наша церква називає людину, яка чудотворить за життя і після смерті, і мощі якого стали нетлінні. Отже, святою людина за життя не оголошується, – мовив Созонт і на мент замислився. – Христос – Господь, і в чудотвореннях Бога не може бути сумніву, його апостоли – люди, які ввійшовши у безпосередній стосунок із Богом, стали його струментами. Чи були такими струментами інші святі чи ворожбитами, як Симон із Дій апостолів, немає у мене твердої впевненості, могли бути серед них і справді вибрані Господом, а могли бути й облудники. Згадай Дії апостолів: «Був один чоловік, на ім'я йому Симон, що до того в цім місці займавсь ворожбитством та дурив самарійський народ, видаючи себе за якогось великого. Його слухали всі від найменшого до найбільшого, кажучи: «Він – сила Божа, що зветься велика. Його ж слухалися, бо він їх довгий час дивував ворожбитством». Отож годі визначати, брате, хто був із них струментом Божим, а хто ворожбитом. Щоб вивірити Микиту, я й пішов у цю мандрівку. Давньоколишніх святих може вивірити хіба Бог, а живих і теперішніх, котрі у святі шиються, навіть грішна людина, як я.

– Але чи конче треба їх викривати? – спитав я.

– Викривати таємне велів сам Господь, сказавши: «Все таємне має бути явним». Істинний же тільки Бог правди, а не брехні. Сказав ще Господь устами Давида: «Людські сини, доки слава моя буде ганьбитися? Доки будете марно любити, шукати неправди». І «Блаженна людина, що Бога учинила своєю твердинею і не зверталась до тих, що до неправди схиляються». Коли я скинув із себе; брате, одежу світську і вдяг духовну, попросив Господа: «Ненавиджу усяку путь брехні, ненавиджу, Господи, неправду, ненавиджу тих, у кого правиця – брехня, віддали від мене шлях брехні». Брехня у світі ходить пишним паном, брехню люди сотворили своїм пристанищем, брехню наслідили наші батьки, від них – ми, а від нас – діти наші, через те, як сказав святий Павло: «Вони правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більше, як Творцеві». Ось що мною керує, брате Михайле.

– Вірю тобі й розумію. Але мене мучить інше: а що коли твоя підозра до цих людей неправдива; що коли вони вістять правду і те, що вістять, вістять істинно; що коли ніс брехню на свої вустах єдиний твій свідок – карлик, гонений плотською похіттю, а не вони; що коли заперечення твоїх підозр у відповідях на запитання, а ти сам признав їх правдивими, щирі? І коли брехня видається за правду, то чи не може правда видаватися брехнею, а нею не бути? Чим ви віриш, брате Созонте, що мислиш непомильно і вмієш вимірювати правду? Бо коли сам назвав себе хвилею морською, то чи не буде й правда твоя, як хвилі морські?

– Я такий же малий і грішний чоловік, як і ти, Михайле, і не вивищую себе й свого розуму, – мовив Созонт. – Але правда є людська, змінна і Божа. Згадай Псалтир: «Правда твоя, о Боже!» і «Боже, даруй правду!»

Він замовк і задумався. Тоді різко звів голову, і на обличчя його найшла півусмішка.

– Правдивість моїх підозр буде звірено завтра, – повів.

– Щось надумав?

– Не такий дурний і необережний я чоловік, брате Михайле, щоб бути самовпевненим. Не раз тобі казав: здогад – не вивірення, тож боюся, що від здогаду до вивірення нам нелегко буде прийти. Але вивірення мусить настати, а таємне стати явним. Отож, коли вони такі, за яких себе видають, а не у владі сатанинського розуму, завтра, брате, ми вільно і спокійно звідси відійдемо. Сам знаєш: пишу я два житія: на папері і в голові. Коли ж спокійно звідси відійдемо, визнаю за істинне житіє, написане на папері. Коли ж загину завтра в Оці Прірви при переході, як загинув Кузьма, хай буде визнане за правдиве житіє, писане в моїй голові. Тоді винесеш його звідси ти.

– Страшні речі говориш, брате Созонте! – жахнувся я. – На гадання вони схожі. Це так, як та баба, що надвоє положила.

– Не гадання це, брате, а таки вивірення. Коли вони щирі, а не облудники, навіщо їм боятися мене, а відтак убивати?

– Чому ж упевнений, що загинеш ти, а не я, чи ми обоє, чи Павло? Чому на мене покладаєш, а не на Павла?

– За Павла боюся, – сказав Созонт, – що не доживе до того часу, коли вирушимо звідсіля. Подивися на нього: несамовитий він і повний передчуття смерті. Ти ж підеш по стежці переді мною – буду я на ній, як Кузьма перед цим, останній.

Я дивився неймовірно на Созонта, але він лишався, як і раніше, загадково усміхнений та спокійний. Тоді моє серце торкнув кістистою лапкою страх.

Пополудні ми почали відчувати голод. Не були схильні до жеровитості, я принаймні мав навичку постити та втримувати повстримність у їжі, здається, мої співдорожани також, але вчорашня юшка поживку нам не дала, а сили витратили багато, особливо мисельної, до вечора ж чекати ще довго. Навіть Павло перестав молитися і поскаржився на голод. Тож не придумали нічого ліпшого як позасинати, тим більше, що вночі мало бути сходження